Дівчина відкинула волосся назад. Воно було ясно-каштановим, з численними кучериками.
— Я таке чула. Дехто так робить, але більшість ні. Купують учня, зазвичай охочого, а коли в нього не виходить, можуть продати його на чорну роботу. Тоді шість років будеш чимось не кращим за невільника. — Вона шморгнула носом. — Дехто каже, що через це учень краще справляється. Знає, що шість років працюватиме у кухні попихачем або роздуватиме міхи в кузні, якщо майстер ним незадоволений.
— Ну добре. То краще б тобі полюбити маріонеток, — недоладно бовкнув я.
Сів ззаду на візок свого господаря і задивився на отару. Дівчина примостилася поруч зі мною.
— Або ж сподіватися, що хтось викупить мене у майстра, — промовила зневірено.
— Говориш, як рабиня, — неохоче сказав я. — Це ж не так погано, правда?
— День у день робити те, що ти вважаєш дурним? — спитала вона. — І діставати побої, якщо робиш це неідеально? Чим це краще, ніж бути рабинею?
— Ну, тебе годують, вдягають, захищають. Майстер дає тобі шанс навчитися ремесла, з яким ти зможеш подорожувати по всіх Шести герцогствах, якщо добре навчишся. Можеш закінчити спектаклями при королівському дворі в Оленячому замку.
Вона дивно глянула на мене.
— Ти хотів сказати, що у Трейдфорді? — Зітхнула і присунулася до мене ближче. — Я почуваюся самотньою. Ті інші, всі вони хочуть бути лялькарями. Лютують на мене, коли я помиляюся, називають ледачою, не хочуть зі мною розмовляти, коли вважають, що я зіпсувала виставу. Усі непривітні. Ніхто з них не переймався б моїм скаліченим обличчям, як оце ти.
Мені, здається, нічого було відповісти. Я не знав їх настільки, щоб погодитися чи ні. Тож промовчав. Ми сиділи, дивлячись на овець. Мовчання затягнулося, темрява густішала. Я подумав, що невдовзі слід розпалити вогонь.
— То, — сказала дівчина, втомившись від мого мовчання, — як ти став вівчарем?
— Мої батьки померли. Все успадкувала сестра. Вона ніколи особливо мною не переймалася, і от я тут.
— Ну й сука! — люто випалила вона.
Я набрав повні груди повітря, аби захистити свою вигадану сестру, а тоді збагнув, що так розмова лише затягнеться. Намагався вигадати якусь роботу для себе, але вівці та інші тварини спокійно паслися просто перед нами. Годі сподіватися, що невдовзі до табору почнуть повертатися люди. Цьому завадить таверна та нові співрозмовники, яким можна розповісти про дні нашої подорожі.
Нарешті я послався на голод і встав, щоб зібрати каміння, а тоді сухі кізяки та хмиз для вогнища. Тассін наполягла, що готуватиме вона. Насправді я голодним не був, але дівчина їла з великим апетитом і добре нагодувала мене з подорожніх запасів лялькарів. Ще запарила чай, а потім ми сиділи при вогні та повільно пили його з важких червоних глиняних кухликів.
Якимсь чином мовчання перетворилося з ніякового на дружнє. Добре було сидіти та дивитися, як хтось інший готує страву. Спершу вона торохтіла, питаючись, чи люблю я певні прянощі й чи роблю собі міцний чай, та насправді не слухала відповідей. Сприйнявши моє мовчання за своєрідне схвалення, почала розповідати про себе інтимніші речі. Майже з розпачем розповідала про дні, проведені за навчанням та вправлянням у тому, чого вона не хотіла вчитися і в чому вправлятися. З неохочим захопленням згадала, скільки сил віддають науці інші лялькарі, про їхній ентузіазм, якого вона не могла з ними поділити. Голос Тассін затих, і вона глянула на мене жалібними очима. Не було потреби пояснювати, наскільки самотньою почувалася. Перевела розмову на легші теми, дрібні прикрощі, яких зазнавала, їжу, якої не любила, про те, що від одного з лялькарів завжди тхне застарілим потом, а одна жінка завжди нагадує їй про її репліку щипком.
Навіть її скарги були на свій лад приємними. Наповнювали мої думки розказаними нею банальностями, тож я не міг зосередитися на більших проблемах. Бути з нею — це в певному сенсі, як бути з вовком. Тассін була зосереджена на теперішньому, цій трапезі, цьому вечорі, не думала ні про що інше. Від міркувань про це мої думки помандрували до Нічноокого. Я тихо шукав його. Міг його відчути, десь, живого, але мало чого поза тим. Може, нас розділяла надто велика відстань, може, він був надто зайнятим своїм новим життям. Хай якою була причина, його свідомість не була такою відкритою для мене, як колись. Мабуть, він просто дедалі більше пристосовувався до звичаїв своєї зграї. Я намагався радіти з того, що він знайшов для себе таке життя, — з численними товаришами і, можливо, самицею-парою.
— Про що ти думаєш? — спитала Тассін.