Промовила це так м’яко, що я, не задумуючись, відповів, усе ще дивлячись у вогонь:
— Що інколи тільки почуваєшся самотнішим, довідавшись про інших, — друзів, рідню, в яких усе добре.
Вона стенула плечима.
— Я намагаюся не думати про них. Мій фермер, мабуть, знайшов іншу дівчину, чиї батьки погодилися почекати на викуп за наречену. А щодо моєї матері, то підозрюю, що без мене в неї кращі перспективи. Не була настільки старою, щоб не могла піймати іншого чоловіка. — Потяглася дивно котячим рухом, тоді повернула голову, глянула мені в обличчя і додала: — Нема сенсу говорити про те, що далеко й чого не можеш дістати. Це тільки зробить тебе нещасним. Тішся тим, що можеш мати зараз.
Зненацька наші очі зустрілися. Значення її слів годі було з чимось переплутати. На якусь мить я був шокований. Нас і так розділяла невелика відстань, а тут вона ще схилилася в мій бік. Поклала обидві долоні мені на щоки. Її дотик був ніжним. Зсунула хустку з мого волосся, обома руками відкинула його назад, відкривши обличчя. Зазирнула мені в очі, кінчиком язика облизнула мої губи. Провела долонями мені по обличчі, по шиї, до рамен. Я був причарований, наче миша, що дивиться на змію. Ще більше схилилася та поцілувала мене, своїми вустами розтуляючи мої. Від неї пахло солодким кадилом.
Я зажадав її з раптовістю, яка мене приголомшила. Не самої Тассін, а жінки, ніжності, близькості. Мене охопила пристрасть, але це ще не все. Це було як голод Скіллу, що поглинає людину, вимагаючи близькості та повного зв’язку зі світом. Я був невимовно втомлений самотністю. Притис її до себе так різко, аж вона зітхнула від несподіванки. Поцілував так, наче прагнув проковтнути й цим зменшити свою самотність. Тут ми опинилися на землі. Вона тихенько й задоволено постогнувала, та раптом вперлася рукою мені в груди.
— Зупинися на хвилинку, — шикнула. — Просто почекай. Піді мною якийсь камінь. І я не можу зіпсувати вбрання, дай мені свій плащ, розстелити.
Я жадібно дивився, як Тассін стелить мій плащ на землі біля вогнища. Лягла на нього, поплескала долонею біля себе, запрошуючи мене.
— Ну? Повертаєшся? — кокетливо спитала вона. Тоді розпуснішим тоном додала: — Хай-но я покажу все, що можу для тебе зробити.
Провела долонею собі по сорочці, по грудях, пропонуючи й мені зробити те саме.
Якби вона цього не сказала, якби ми взагалі не зупинялися, якби вона просто глянула на мене з плаща… але її пропозиція та манери раптом стали неприйнятними. Уся ілюзія ніжності та близькості розвіялася, на зміну їй прийшов виклик, який інший борець міг мені кинути на площі тренувань із киями. Я не кращий за жодного іншого мужчину. Я не хотів про це думати, не хотів ні про що міркувати. Прагнув просто кинутися на неї, погасити в ній свій жар, а натомість почув, як питаю:
— Що, коли через мене в тебе буде дитина?
— Ох, — Тассін легко засміялася, наче ніколи про таке не думала. — То можеш зі мною побратися і викупити мене з науки в майстра Делла. Або ні, — додала, побачивши, як змінилося моє обличчя. — Дитина не така велика, її не так складно позбутися, як думають чоловіки. Кілька срібняків за потрібне зілля… але ми не мусимо просто зараз про це думати. Навіщо перейматися тим, що може ніколи й не трапитися?
Справді, навіщо? Я глянув на неї, жадаючи її з усією жадобою моїх самотніх місяців, коли не знав жодної тілесної близькості. Та я знав, що той глибший голод — прагнення товариства і розуміння — вона втамує не краще, ніж це зуміє зробити кожен мужчина, власними руками. Я поволі похитав головою — більше сам собі, ніж їй. Тассін грайливо посміхнулася і простягла до мене руку.
— Ні, — я промовив це слово тихо. Вона глянула на мене так недовірливо, що я ледь не розсміявся. — Це не був добрий задум, — додав я і, почувши ці слова, сказані вголос, зрозумів, що так воно й є.
У цьому не було нічого високого, ідей про вічну вірність Моллі чи сорому, що я вже залишив одну жінку вагітною, змусивши її самотньо народжувати дитину. Я знав ці почуття, та не вони спали мені на думку. Я відчував усередині себе пустку, яка лише погіршиться, коли ляжу з чужою жінкою.
— Це не ти, — сказав я, побачивши, що її щоки різко почервоніли, а з обличчя зникла посмішка. — Це я. Це моя провина.
Я намагався, щоб у моєму голосі звучала розрада. Та це було марно.
Дівчина різко підвелася.
— Я це знаю, бовдуре, — їдко кинула вона. — Я хотіла бути з тобою доброю, і тільки.
Гнівно відійшла від вогнища, швидко зливаючись із темрявою. Я почув, як вона грюкнула дверцями фургона.
Поволі схилився, підняв плаща, стріпав із нього пил. Потім, коли ніч раптом стала холоднішою через дедалі сильніший вітер, накинув плаща на плечі, знову сів і втупився у вогонь.