За якийсь час ця туга минулася. Я підвів голову, глянув на спокійних овець, віз та фургони, нерухомий табір. Кинув погляд на місяць, зрозумів, що моя варта скінчилася. Кріс ніколи не вмів прокинутися сам, коли надходила його черга. Тож я встав, потягнувся і пішов витягти його з теплих покривал.
Наступні два дні проминули спокійно, тільки й того, що ставало дедалі холодніше та вітряніше. Третього вечора, коли ми вже розклалися на ніч і я заступив на першу вечірню варту, на обрії з’явилася хмара пилу. Спершу я не надто цим переймався. Ми були на одному з найжвавіших караванних шляхів і зупинилися біля водопою. Там уже стояв фургон лудильника та його сім’ї. Тож я припускав: хоч які люди підняли таку куряву, вони теж шукають місця при воді, щоб стати на нічліг. Тому сидів і дивився, як наближається хмара куряви та западають сутінки. Курява повільно перетворилася на коней і вершників, що їхали строєм. Чим ближче вони були, тим сильніше я впевнювався. Королівська сторожа. Було надто темно, щоб розгледіти золото-коричневі Регалові кольори, але я знав.
Усе, що я міг зробити, — не намагатися схопитись і тікати. Холодна логіка підказала мені, що, коли б вони шукали конкретно мене, їм вистачило б кількох хвилин, аби я був пійманий. На цій розлогій рівнині ніде не сховаєшся. А якщо не я їм потрібен, то втеча лише привернула б до мене їхню увагу та змусила Старлінг і Тассін упевнитися у своїх здогадах. Тож я зціпив зуби й сидів на місці, тримаючи палицю на колінах і пильнуючи овець. Вершники проминули мене й отару та поїхали просто до води. Я полічив їх, коли проїжджали. Шестеро. Розпізнав одного з коней. Мишастий жеребець. Барріч казав, що колись із нього буде добрий верхівець. Це яскраво нагадало мені, як Регал пограбував Оленячий замок, забравши звідти все цінне, перш ніж покинути напризволяще. У мені спалахнула іскорка гніву, але від неї чомусь стало легше сидіти та чекати свого часу.
Згодом я вирішив, що стражники просто їхали своєю дорогою, як і ми, а зупинилися тільки для того, щоб напитися і переночувати. Тут присунув Кріс, шукаючи мене.
— Ти потрібен у таборі, — кинув він із погано прихованим роздратуванням.
Кріс завжди любив поспати, попоївши. Доки він всідався на моє місце, я спитав його, чого це наш розклад змінився.
— Королівська сторожа, — сердито просопів він. — Усе перевернули, хочуть оглянути всіх із каравану. Ще й усі фургони перерили.
— А що вони шукають? — ліниво спитав я.
— Та будь я проклятий, якщо знаю. Не хотів би, щоб мені порахували зуби за питання. Але ти собі питай, як хочеш знати.
Я рушив до табору, прихопивши з собою пастушу палицю. Короткий меч досі висів у мене при боці. Я подумав було, чи не сховати його під холошею, тоді вирішив не робити цього. Кожному вільно носити меч, а якби довелося його витягати, я не хотів би морочитися зі штанами.
У таборі гуло, як у потривоженому осиному гнізді. Мадж та її люди здавалися занепокоєними й сердитими. Стражники саме вчепилися в лудильника. Одна стражниця добряче копнула по чималій купі бляшаних казанків, а тоді вереснула, що може обшукувати де забажає і як забажає. Лудильник стояв біля свого фургона, схрестивши руки на грудях. Здається, йому вже перепало. Двоє стражників притисли його дружину та дітей до задньої стінки фургона. У дружини стікала з носа цівка крові, та вона, здається, не втратила бойового запалу. Я прослизнув у табір тихо, як дим, і сів біля Деймена, ніби весь час тут і був. Ми обидва мовчали.
Командир загону перервав сутичку з родиною лудильника, обернувся, і тут мене обсипало холодом: я його знав. Це був Болт, кулачне вміння зробило його Регаловим улюбленцем. Востаннє я бачив його у підземеллі. Це він зламав мені носа. Я відчув, як серце моє закалатало швидше, кров застукала у вухах. Ув очах потемніло. Я намагався спокійно дихати. Він вийшов у центр табору та кинув нам зневажливий погляд.
— Це всі?
Більше вимога, ніж запитання.
Ми дружно закивали. Він оббіг нас поглядом, а я подивився вниз, щоб не зустрітися з ним очима. Наказав своїм рукам не ворушитися, триматися подалі від ножа та меча. Намагався, щоб з моєї пози не видно було напруження.
— Такого жалюгідного збориська волоцюг я ще не бачив. — Судячи з Болтового тону, ми не варті були й плювка. — Господине! Ми їхали весь день. Хай твій хлопець займеться нашими кіньми. Для нас — вареної страви і назбирати більше палива до вогнища. Нагрій нам води для миття. — Знову окинув нас поглядом. — Я клопотів не хочу. Людей, яких ми шукали, тут нема, а більше нам нічого знати не треба. Просто робіть, що скажемо, то й не буде жодних проблем. Можете зайнятися своїми звичайними справами.