Пролунало кілька схвальних бурмотінь, та загалом цю промову привітали тишею. Він зневажливо пирхнув у наш бік, тоді обернувся до своїх вершників і щось їм тихо сказав. Здається, накази Болта їм не сподобалися, але пара, що загнала в куток лудильницю, на його слова відступила. Зайнялися вогнищем, до якого Мадж уже докинула дров, і відігнали від нього всіх із нашого каравану. Мадж тихо покликала своїх помічників, двох послала до коней стражників, третього — принести води та нагріти її. Сама вона тяжко пройшла повз наш візок до свого фургона та харчових запасів.
У табір повернулася хистка видимість порядку. Старлінг розпалила друге, менше вогнище. Довкола нього й посідали всі: менестрелька, лялькарська трупа та караванна команда. Власниця коня та її чоловік тихо пішли спати.
— Ну, здається, заспокоїлося, — зауважив мені Деймен, але я помітив, що він досі нервово викручує пальці. — Я йду спати. Ви з Крісом поділіть між собою варти.
Я рушив було до своїх овець. Тоді зупинився й оглянув табір. Стражники зараз були силуетами довкола вогню, розмовляли між собою, ліниво розсівшись, один із них тим часом стояв трохи позаду, чатував. Він дивився на друге вогнище. Я теж туди глянув. Не міг вирішити, чи Тассін озирається на нього, чи просто дивиться на інших стражників біля вогню. Хай там як, я підозрював, що в неї на думці.
Я обернувся і пішов до фургона Мадж. Вона саме вибирала з вузликів квасолю та горох і висипала їх до супу. Я ледь торкнувся її плеча, а вона аж підскочила.
— Перепрошую. Чи можу я вам якось допомогти?
Вона глянула на мене, здійнявши брови.
— Навіщо мені допомагати?
Я зиркнув униз, собі на ноги, та ретельно дібрав переконливу брехню.
— Пані, мені не сподобалось, як вони дивилися на лудильницю.
— Я знаю, як поводитися з грубими чоловіками, вівчарю. Не могла б керувати караваном, якби цього не вміла. — Відмірила солі до казанка, тоді жменю приправ.
Я кивнув головою і нічого не сказав. Очевидно, мала рацію, годі було це заперечити. Однак я теж не відступився, тож за кілька хвилин Мадж дала мені відро та наказала принести чистої води. Я охоче послухався, а принісши, стояв і тримав відро, доки вона його не взяла. Дивився, як наповнює казанок для супу, стояв їй біля ліктя, доки вона трохи грубувато не наказала мені забиратися і не плутатися їй під ногами. Я перепросив і позадкував геть, та при цьому перечепився об відро, перевернувши його. Тож сходив по воду ще раз.
Тоді пішов собі, забрав із Дейменового візка покривало й загорнувся в нього на кілька годин. Лежав під візком, вдаючи сон, і стежив не за стражниками, а за Старлінг і Тассін. Помітив, що цього вечора менестрелька не витягла арфи, наче теж не хотіла привертати до себе уваги. Це трохи мене заспокоїло щодо неї. Їй було б досить легко підійти до їхнього вогнища з арфою, здобути піснями їхню прихильність, а тоді запропонувати мене на продаж. Натомість вона, здається, так само пильно спостерігала за Тассін, як і я. Раз Тассін підвелася, щоб під якимось приводом відійти. Я не чув, що їй сказала Старлінг, але вона відповіла гнівним позирком, а майстер Делл сердито наказав учениці повертатися на своє місце. Делл, звісно, не хотів мати нічого спільного зі стражниками. Та навіть тоді, як усі пішли спати, я не міг розслабитися. Коли настав час змінити Кріса, я пішов неохоче, не маючи певності, чи Тассін не вибере передсвітанкових годин, аби вдатися до стражників.
Кріс, виявляється, спав, і мені довелося його розбудити, щоб відправити назад до візка. Я сів, обмотавши покривало довкола пліч, та подумав про шістьох людей, які зараз сплять біля вогнища. Тільки одного з них я мав підстави по-справжньому ненавидіти. Згадував, яким був тоді Болт, як він натягав шкіряні рукавички, щоб мене побити, як він супився, коли Регал вилаяв його за мій зламаний ніс, бо це зробило б мене менш презентабельним, якби так герцоги захотіли мене побачити. Згадував, з якою погордою він виконував Регалове завдання, легко ламаючи мою символічну оборону, коли я намагався не впускати Вілла з його Скіллом у свою свідомість.
Болт навіть не впізнав мене. Ковзнув по мені поглядом і знехтував мною, не пізнавши власного витвору. Я ненадовго про це задумався. Здогадувався, що я дуже змінився. Змінили мене не лише шрами, які я мав після зустрічі з ним. Не лише борода, вбрання чорнороба, дорожній бруд і моя худорба. Фітц Чівелрі не спустив би очей під його поглядом, не стояв би мовчки, покинувши сім’ю лудильників на власні сили. Мабуть, Фітц Чівелрі не отруїв би всіх шістьох стражників, щоб убити одного. Я питав себе, мудрішим я став чи втомленішим. Мабуть, і те, й те. Однаково нічим пишатися.