Моє Віт-чуття дає мені усвідомлення живих істот, усіх живих істот навколо мене. Рідко хтось застає мене зненацька. То й вони не стали несподіванкою. Білість світанку саме почала проганяти з неба темряву, коли Болтові люди прийшли по мене. Я сидів нерухомо, спершу відчувши, а тоді почувши їхнє скрадливе наближення. Болт підняв на це завдання усіх п’ятьох своїх солдатів.
Всередині в мене все провалилося від неспокою. Що трапилося з моєю отрутою? Втратила силу, бо я так довго її носив? Перестала діяти, перекипівши з супом? Клянуся, якусь мить головною моєю думкою було те, що Чейд не припустився б такої помилки. Та я не мав часу про це міркувати. Глянув на ледь хвилясту, майже одноманітну рівнину. Низький чагарник, кілька каменів. Жодної схованки — ні яру, ні насипу.
Я міг утекти і, може, на якийсь час загубився б у темряві. Та, врешті, вони піймали б здобич. Я ж мусив колись повернутися до води. Як не вистежать мене на пласкій рівнині, при денному світлі, з коней, то просто сядуть біля водопою й чекатимуть. До того ж утеча означатиме зізнання в тому, що я справді Фітц Чівелрі. Том-вівчар не тікав би.
Тож, коли вони прийшли по мене, я глянув угору, не приховуючи схвильованості, та, сподіваюся, не показуючи страху, від якого калатало моє серце. Підвівся, а коли хтось ухопив мене за плече, не виривався, тільки недовірливо глянув на нього. Друга стражниця підійшла з іншого боку, забрала мій ніж і меч.
— Марш до вогню! — грубо наказала вона. — Капітан хоче на тебе подивитися.
Я йшов повільно, мляво пересуваючи ноги, а як вони знову зібралися біля вогнища, аби показати мене Болтові, то злякано переводив очі з одного обличчя на інше, дбаючи, щоб не вирізняти Болта. Не був певен, чи зумію глянути на нього зблизька і не видати себе. Болт підвівся, ногою розворушив вогонь, а коли язики полум’я здійнялися вгору, підійшов, щоб роздивитися мене. Я мигцем помітив бліде обличчя та волосся Тассін, що зиркала на мене з фургона лялькарів. Якийсь час Болт стояв і дивився на мене. Тоді надув губи й кинув своїм людям розчарований погляд. Ледь хитнувши головою, дав їм знати, що я не той, кого вони шукали. Я дозволив собі глибоко вдихнути.
— Як тебе звати? — зненацька різко спитав мене Болт.
Я глянув на нього крізь вогонь.
— Том, сер. Том-вівчар. Я нічого поганого не зробив.
— Та ну? То ти, певно, один такий на світі. Говориш як бакієць, Томе. Здійми хустку.
— Так, сер. Я бакієць, сер. Та часи тепер тяжкі. — Я поспіхом стягнув хустку, тоді став, мнучи її в руках.
Я не послухався Старлінг і не зафарбував волосся. Під час детального огляду з цього не вийшло б нічого доброго. Натомість скористався дзеркальцем і вискубав значну частку білих волосків. Не всі, але ті, що зосталися, більше скидалися на сивину, розпорошену над лобом, ніж на біле пасмо. Болт обійшов вогнище, щоб подивитися на мене зблизька. Я здригнувся, коли він ухопив мене за волосся, відхилив мені голову назад і глянув на моє обличчя. Був таким великим і мускулистим, яким я його запам’ятав. Усі страшні спогади, які мав про нього, зненацька наплинули до моєї свідомості. Клянуся, що навіть запах його згадав. До горла підступила жалюгідна нудота страху.
Я не чинив жодного опору, коли він пильно мене оглядав. Не дивився йому в очі, лише зрідка перелякано глипав, а тоді відразу ж відводив погляд, наче благаючи допомоги. Помітив, що звідкись з’явилася Мадж і стояла, схрестивши руки на грудях та дивлячись на нас.
— У тебе шрам на щоці, чоловіче? — зажадав Болт.
— Так, сер. Я хлопцем упав з дерева й поранився об галузку.
— А носа теж тоді зламав?
— Ні, сер, ні, це бійка в таверні, близько року тому…
— Знімай сорочку! — наказав він.
Я незграбно розстебнув комір, тоді стяг сорочку через голову. Думав, що він хоче оглянути мої передпліччя, і вже наготував історію про цвях. Натомість Болт схилився, глянув на місце між моїм плечем та шиєю, звідки один перекований відкусив був мені шматок під час давньої битви. Мої нутрощі перетворилися на воду. Він подивився на вузлуватий шрам, тоді зненацька закинув голову назад і зареготав.
— Прокляття. А я не думав, що це ти, бастарде. Був певен, що ні. Я цей знак запам’ятав, відколи вперше повалив тебе на підлогу. — Глянув на людей, що нас обступили, на його обличчі малювалися здивування і радість. — Це він! Ми його піймали. Король розіслав своїх чарівників-скіллерів від гір до узбережжя, шукаючи його, а він падає нам у руки, як стиглий плід. — Болт облизнув губи, його очі зловтішно пробігли по мені. Я відчув у ньому дивний голод, що майже лякав його самого. Раптом він ухопив мене за горлянку і рвонув угору, змусивши стати навшпиньки. Наблизив своє обличчя до мого і прошипів: — Верде був моїм другом, розумієш? Не сто золотих за тебе живого не дають мені вбити тебе просто тут. А тільки віра, що мій король вигадає для тебе куди цікавішу смерть, ніж я. Знову будеш моїм, бастарде, в колі. А як не весь, то те, що мій король з тебе мені залишить.