Він різко відштовхнув мене до вогню. Я перелетів через багаття, спотикнувшись, і мене враз підхопили двоє стражників із того боку. Я дико переводив погляд з одного на другого.
— Це помилка! — закричав я. — Страшна помилка!
— Закувати його! — хрипко наказав їм Болт.
Мадж зненацька ступила крок уперед.
— Ви певні щодо цього чоловіка? — спитала прямо.
Він глянув їй в очі, як командир командирові.
— Так. Це бастард-віттер.
На жінчиному обличчі з’явився вираз глибокої огиди.
— Тож забирайте його й робіть усе, що хочете.
Різко обернулася й пішла.
Мої охоронці з більшим інтересом стежили за розмовою між Мадж та їхнім командиром, ніж за тремтливим чоловіком, що стояв між ними. Я ризикнув, вирвався з їхньої недбайливої хватки й кинувся до вогнища. Відштовхнув убік Болта, якого це заскочило зненацька, і дременув, як кролик. Перебіг табір, проминув фургон лудильника й побачив попереду лише цілковито відкриту місцевість. Світанок зафарбував рівнину сірим кольором, перетворивши її на одноманітне м’яте покривало. Ні схованки, ні мети. Я просто тікав.
Я сподівався за собою погоні, пішої чи кінної. Не розраховував на пращника. Перший камінь плазом ударив мене в ліве плече, рука отерпла. Я біг далі. Спершу подумав, що це в мене влучила стріла. Тоді вдарила блискавка.
Коли я отямився, мої зап’ястя були скуті. Ліве плече страшенно боліло, але не так сильно, як ґуля на голові. Мені якось вдалося сісти. Ніхто не звертав на мене уваги. На щиколотках теж були кайдани, два ланцюги від них бігли вгору, до наручників, що сковували зап’ястя. Ще один ланцюг, значно коротший, з’єднував щиколотки, не даючи зробити навіть цілого кроку. Якби, звичайно, я міг устати.
Я нічого не казав, нічого не робив. Закований у кайдани, не мав шансів проти шістьох озброєних вояків. Не хотів давати їм жодного приводу до грубого поводження. Але все-таки мусив напружити всю волю, щоб тихо сидіти та обмірковувати своє становище. Вже сам тягар ланцюга наганяв страху, так само як холод заліза, що разом із ранковою студінню проймав моє тіло. Я сидів, схиливши голову й дивлячись собі на стопи. Болт помітив, що я опритомнів. Підійшов і глянув на мене. Я вперто дивився на власні ноги.
— Скажи щось, побий тебе грім! — раптом наказав мені Болт.
— Ви не того піймали, сер, — боязко відповів я.
Знав, що його самого мені не вдасться переконати в цьому, та, може, його люди трохи засумніваються.
Болт зареготав. Відійшов і знову сів біля вогнища. Тоді відкинувся назад, спершись на лікті.
— Якщо так, то тобі з біса не пощастило. Та я знаю, що ні. Глянь на мене, бастарде. Як це ти не помер?
Я кинув йому переляканий погляд.
— Не знаю, про що ви, сер.
Це була неправильна відповідь. Він швидко, як тигр, схопився, переплигнув до мене через вогонь. Я зірвався на ноги, але не міг від нього втекти. Він ухопив мене за ланцюги, підтягнув і боляче ляснув. Тоді наказав:
— Глянь на мене!
Я подивився йому в обличчя.
— Як це ти не помер, бастарде?!
— Це не я. Ви не того взяли.
Він удруге заліпив мені ляпаса.
Колись Чейд радив, що під час тортур краще зосередитися на тому, що хочеш сказати, ніж на тому, чого казати не слід. Я розумів, що нема жодного сенсу запевняти Болта, наче я не Фітц Чівелрі. Він знав, хто я. Та, взявши раз цей курс, я вже його тримався. Коли він зацідив мені вп’яте, хтось із його людей заговорив позаду мене:
— Зі всією повагою, сер?
Болт кинув йому розлючений погляд.
— Що таке?
Солдат провів по губах кінчиком язика.
— Бранець мусить бути живим, сер. Щоб за нього заплатили золотом.
Болт знову глипнув на мене. Було дуже бентежно бачити у ньому цей голод, майже такий, як жадобу Скіллу у Веріті. Цей чоловік любив завдавати болю. Любив убивати повільно. А те, що не міг вдовольнити цього бажання, змушувало його тільки сильніше мене ненавидіти.
— Знаю, — грубо відповів він підлеглому.
Я бачив, як на мене падає його кулак, але не міг уникнути удару.