Коли ми вдруге зупинилися, щоб Арно випорожнився, Болт завернув коня і під’їхав до мене.
— Бастарде!
Я повільно повернув голову, глянув на нього.
— Як ти це зробив? Я бачив твоє тіло. Ти був мертвим. Можу розпізнати мерця, коли бачу його. Чого ж це ти вештаєшся знову?
Розбитий рот не давав мені вимовити слова відповіді, навіть якби я їх мав. За мить він пирхнув на моє мовчання.
— Що ж, не розраховуй, що таке вдасться вдруге. Цього разу я сам покраю тебе на шматки. Маю вдома пса. Він їсть усе. Думаю, від твоєї печінки й серця теж не відмовиться. Що ти про це думаєш, бастарде?
Мені шкода було того пса, але я не сказав нічого. Коли Арно, похитуючись, повернувся, Джофф допомогла йому сісти верхи. Болт підігнав свого коня і зайняв місце на чолі нашої колони. Ми їхали далі.
Ранок не дійшов іще й половини, як Арно втретє затримав приятелів. Сповз із кінського хребта, ступив кілька непевних кроків, виблював. Зігнувся навпіл, тримаючись за болючий живіт, а тоді зненацька впав у траву. Один зі стражників гучно зареготав, але, коли Арно лише перекотився, стогнучи, Болт наказав Джофф глянути, що з ним таке. Усі ми дивилися, як вона зсідає з коня і підносить Арно воду. Той не міг утримати в руках подану йому пляшку, коли ж Джофф приклала її йому до рота, вода тільки стекла по його підборіддю. Повільно відвернув голову, заплющив очі. За мить Джофф підвела погляд. На її обличчі малювалося недовір’я.
— Він мертвий, сер, — сказала вона трохи пискливим голосом.
Йому викопали неглибоку могилу й закидали її камінням. Поховання ще не було закінчено, а блювота почалася ще у двох вояків. Причиною визначили погану воду, хоча я піймав Болта на тому, що він дивиться в мій бік, примруживши очі. Ніхто не завдав собі клопоту стягти мене з коня. Я згорбився, наче й мені болів живіт, увесь час дивився вниз — прикинутися хворим було геть не складно.
Болт знову наказав своїм людям сідати на коней, і ми рушили далі. До полудня виявилося, що нема жодного здорового. Коли ми їхали, один із хлопців похитувався у сідлі. Болт зупинив нас на короткий перепочинок, але він затягнувся надовго. Тільки-но закінчував блювати один, як починав інший. Нарешті Болт коротко наказав їм повертатися в сідла, хоч як вони стогнали й скаржилися. Ми їхали далі, але повільніше. Від жінки, що вела мою кобилу, до мене долинав кислий запах поту та блювотиння.
Коли ми долали пологий підйом, Джофф упала з сідла в куряву. Я вдарив свою кобилу п’ятами, але вона лише ступила кілька кроків боком і поклала вуха по собі. Була надто добре вишколена, щоб галопувати з повіддям, яке вільно звисало їй із мундштука. Болт зупинив свій загін, і всі відразу ж спішилися. Дехто блював, інші просто безсило попадали біля коней.
— Розбивайте табір! — наказав Болт, хоч пора була ще рання. Тоді трохи відійшов убік, якийсь час сидів навпочіпки, потім зігнувся у сухих судомах. Джофф так і не підвелася.
Болт повернувся до мене й відстебнув мої наручники від луки сідла. Потяг за ланцюг. Я майже впав на землю, зробив кілька непевних кроків, тоді звалився, стиснувши живіт руками. Він присів біля мене. Вхопив за шию, сильно стиснув. Та я відчував, що сили в нього вже не ті.
— Що про це думаєш, бастарде? — хрипко буркнув він. Був дуже близько до мене, його дихання й тіло нудотно смерділи. — Це все погана вода? Чи щось інше?
Я застогнав так, наче душився, і похилився в його бік — ось-ось виблюю. Він втомлено відсунувся. Лише двом стражникам вдалося розсідлати коней. Решта так і лежала в куряві, скорчившись. Болт переходив від одного до іншого й лаявся, з почуттям, але марно. Нарешті один із сильніших вояків почав збирати паливо на вогнище, другий поволікся до коней. Не міг зробити більше, ніж розстебнути сідла і стягти їх з кінських спин. Болт підійшов до мене, прикріпив короткий ланцюг між щиколотками.
Того вечора померло ще двоє. Болт сам відтягнув їхні тіла вбік, але йому забракло сил зробити щось більше. Вогонь, який їм вдалося розпалити, швидко згас через брак палива. Ніч на рівнині, просто неба, здавалася мені темнішою, ніж усе, що я будь-коли бачив, а сухий холод був частиною темряви. Я чув стогони людей, булькотіння в нутрощах то в одного, то в іншого. Неспокійно тупотіли ненапоєні коні. Я тоскно думав про воду й тепло. Мене мучили болі. Зап’ястя до живого обтерлися об кайдани. Боліли менше, ніж плече, але безперервно, я не міг відсторонитися від цього болю. Здогадувався, що лопаткова кістка щонайменше тріснула.