Выбрать главу

На світанку Болт, хитаючись, підійшов до місця, де я лежав. Довкола очей синці, щоки хворобливо запалися. Впав біля мене навколішки, вхопив за волосся. Я застогнав.

— Помираєш, бастарде? — хрипко спитав він. Я знову застогнав і спробував вирватися від нього. Здається, це його втішило. — Добре. Це добре. Дехто казав, що це чари Віту, які ти наслав на нас, бастарде. Та я думаю, що погана вода може вбити кожного, — хоч віттера, хоч чесного вояка. А втім, цього разу я хотів би впевнитися.

Витяг мого власного ножа. Коли шарпнув мене за волосся, щоб відкрити горлянку, я підняв закуті руки й ударив кайданами його по обличчі. Водночас штовхнув усією силою Віту, яку тільки міг зібрати. Болт відсахнувся від мене. Відповз на кілька кроків, тоді звалився на пісок, завмер, лежачи на боці. Я чув, як він тяжко дихає. За якийсь час затих. Я заплющив очі, вслухаючись у цю тишу, відчуваючи порожнечу там, де було його життя, так само, як сонячне тепло на обличчі.

Минув якийсь час, сонце піднялося вище. Я змусив себе розплющити очі. Тяжче було доповзти до Болтового тіла. Усе моє здерев’яніле тіло тупо щеміло, усі болі поєдналися в один, що спалахував при кожному русі. Я ретельно оглянув труп Болта. Знайшов у його капшуці Баррічеву сережку. Дивно подумати, що тут я зупинився і знову ввіткнув її у мочку вуха, щоб не загубити. Мої отрути теж були там. Чого в цьому капшуці не було, то це ключа від моїх кайданів. Я почав відділяти свої речі від його майна, але сонце наче вбивало вістряки мені в потилицю. Тож просто пристебнув його капшук собі до пояса. Хай що він там мав, тепер це стало моїм. Я подумав, що як уже отруїв людину, то з тим самим успіхом можеш її обікрасти. У моєму житті залишилося небагато місця для честі.

Я здогадувався, що ключ у того, хто мене закував. Підповз до наступного тіла, але в капшуці не знайшов нічого, крім зілля димку. Тут я сів і усвідомив, що хтось, хитаючись, іде в мій бік, його кроки хрустять на сухій землі. Я підвів погляд, примружився від сонця. Хлопець повільно й невпевнено підступав до мене. В одній руці тримав бурдюк. У іншій — ключ, так щоб я міг його побачити. Зупинився за кілька кроків від мене.

— Твоє життя за моє, — прохрипів він. Хитався, стоячи. Я нічого не відповів. Він спробував ще раз: — Вода і ключ від твоїх кайданів. Кожен кінь, якого захочеш взяти. Я з тобою не битимусь. Тільки зніми з мене прокляття Віту.

Здавався таким молодим, таким жалісним, стоячи там.

— Прошу, — зненацька заблагав він.

Я поволі хитнув головою.

— Це була отрута, — тихо озвався я. — Не можу нічого для тебе зробити.

Хлопець дивився на мене з гіркотою та недовірою.

— То я помру? Сьогодні? — Ці слова сухим шепотом зірвалися йому з уст. Темні очі зустрілися з моїми. Я лише кивнув.

— Будь ти проклятий! — гукнув він, випалюючи рештки своєї життєвої сили. — То й ти помреш! Помреш просто тут! — Кинув ключа якомога далі, тоді, хитаючись, підбіг до коней, верескнув, замахав руками.

Тварини стояли цілу ніч нерозгнуздані, весь ранок даремно чекали на корм і воду. Це були добре вишколені коні. Але запах хвороби та смерті, незрозуміла поведінка хлопця — це для них було занадто. Коли він різко верескнув, а потім упав долілиць, майже між ними, великий сірий валах підвів голову й форкнув. Я послав йому заспокійливі думки, та він мав інші, свої власні. Нервово відскочив, а тоді вирішив, що це добра гадка, і пустився у чвал. Решта коней пішли за його прикладом. Їхні копита не тупотіли об рівнину. Це радше скидалося на шум зливи, яка слабшає, відходить, забираючи з собою всі надії на життя.

Хлопець більше не ворушився, але ще не помер. Я мусив слухати його тихий плач, шукаючи ключа. Мені відчайдушно хотілося шукати натомість бурдюки з водою, але я боявся, що, спустивши з очей місце, куди стражник його закинув, ніколи не зможу вирішити, який непримітний клаптик піску подарує мені порятунок. Тож повзав навкарачки, кайдани різали й натирали мої зап’ястя та щиколотки, коли я єдиним здоровим оком оглядав землю. Навіть як той плач став надто тихим, щоб його почути, навіть після смерті хлопця він усе ще лунав у моїй свідомості. Інколи чую його досі. Ще одне молоде життя закінчилося марно, без жодного пожитку, через Регалову помсту мені. А може, через мою помсту йому.