Я дивився, як сонце здіймається над великою рівниною Ферроу в чудовій гамі кольорів. Нічний холод послабшав, я зняв Болтового плаща. Йшов далі. Коли достатньо посвітлішало, я з надією придивлявся до землі. Може, кілька коней повернулися до водопою. Однак я не бачив жодних свіжих слідів, тільки залишені нами вчора відбитки копит, уже обсипані по краях і затерті вітром.
Коли дістався води, день лише починався. Я обережно підійшов до водойми, але ніс та очі підказали мені, що довкола, на щастя, порожньо. Проте знав, що на мій талан годі покладатися і довго так не триватиме. Це було звичне місце караванних зупинок. Насамперед я напився вдосталь. Тоді дозволив собі певну розкіш: розпалив власний вогонь, зігрів казанок води й додав туди сочевиці, квасолі, зерна та в’яленого м’яса. Залишив казанок на камені при вогні, щоб він там собі умлівав, а сам тим часом роздягнувся та вимився у водоймі. З одного боку вона була мілкою, а сонце вже досить її нагріло. Моя ліва лопатка все ще поболювала при дотику чи русі, так само, як і натертості на зап’ястях і щиколотках, ґуля на потилиці, все обличчя загалом… Я перестав лічити свої болячки. Не збирався померти від жодної з них. Що ще важить?
Тремтячи, обсох на сонці. Переполоскав одяг, розвісив на якихось кущах. Доки він сохнув на сонці, я сидів, закутавшись у Болтів плащ, пив бренді та помішував суп. Довелося додати до нього води. Здається, минули роки, доки сушена квасоля і сочевиця зм’якли. Я сидів біля вогнища, раз по раз докидаючи туди хмизу чи сухих кізяків. Так минув якийсь час, я виплив із дрімоти, розплющив очі та намагався зрозуміти, п’яний я, побитий чи неймовірно втомлений. Вирішив, що в цьому стільки ж сенсу, як і в перелічуванні болячок. З’їв суп, не чекаючи, щоб квасоля, і досі тверда, зварилася повністю. Запив усе це бренді. Небагато його зосталося. Хоч як складно було змусити себе до цього, вичистив казанок і зігрів ще води. Обмив свої найгірші рани, змазав маззю, перев’язав ті з них, які можна було перев’язати. Одна щиколотка мала препоганий вигляд. Я не міг дозволити заразі потрапити туди. Тоді звів очі та помітив, що день хилиться до вечора. Не знати, коли він пролетів. Рештками сил я погасив вогнище, спакував усе своє майно й перебрався подалі від водойми. Мушу поспати, не ризикуючи при цьому, що інші подорожні мене знайдуть. Пригледів западинку, трохи захищену від вітру якимись кущами, що пахли смолою. Розстелив покривало, накрився Болтовим плащем і провалився в сон.
Знаю, що якийсь час я спав без сновидінь. Потім почався один із тих заплутаних снів, коли хтось кличе мене на ім’я, а я не можу знайти, хто це. Віяв вітер, падав дощ. Так неприємно було слухати виття вітру, так самотньо. Тоді двері відчинилися, в них з’явився Барріч. Він був п’яним. Я відчув роздратування та полегшення водночас. Відучора чекав, коли він повернеться додому, і от він тут, і п’яний. Як таке посмів?
Тут мене прошив дрож, я ледь не прокинувся. Тепер розумів, що це були думки Моллі, що я був нею у Скілл-сні. Не мав би цього робити, знав, що ні, але в цьому безкрайньому сні не було сили опиратися. Моллі обережно підвелася. Наша донечка спала в її обіймах. На мить з’явилося личко, рожеве й пухкеньке, не те поморщене та червоне обличчя новонародженої дитини, яке я бачив раніше. Вона так змінилася! Моллі віднесла її до ліжка й ніжно вклала. Прикрила ріжком покривала, щоб маленькій було тепло. Не обертаючись, сказала тихим напруженим голосом:
— Я турбувалася. Ти мав повернутися ще вчора.
— Знаю. Вибач. Я мав повернутися, але… — голос Барріча був хрипким. І наче неживим.
— Але залишився в місті та напився, — холодно продовжила Моллі.
— Я… так. Напився. — Він зачинив двері й увійшов до кімнати.
Підступив до вогню, щоб зігріти над ним червоні долоні. З плаща цюркотіла вода, так само з волосся: видно, він не завдав собі клопоту підняти каптура, йдучи додому. Поклав дорожню торбу на підлогу біля дверей. Зняв мокрий плащ, тяжко сів на крісло біля каміна. Трохи похилився вперед, розтер хворе коліно.
— Не приходь сюди, коли ти п’яний, — рівним голосом без жодної інтонації сказала Моллі.
— Я знаю, що ти цього не любиш. Я був п’яний учора. Сьогодні зранку ще трохи випив, та я не п’яний. Не зараз. Зараз я просто… змучений. Дуже змучений. — Схилився ще більше, затулив долонями обличчя.
— Навіть не можеш сидіти рівно. — Я чув, що в голосі Моллі наростає злість. — Ти навіть не знаєш, коли ти п’яний.
Барріч утомлено глянув на неї.
— Може, ти й маєш рацію, — мовив у відповідь, і мене це вразило.