Він зітхнув.
— Я піду, — сказав їй.
Підвівся, скривився, переносячи вагу тіла на хвору ногу, і Моллі почула укол докору: він так перемерз, а у хліві, де ночував, протяг та вогко. Але ж сам завинив. Знав, як вона ставиться до пияків. Чоловікові можна випити один чи два келихи, все гаразд, вона сама могла час від часу трохи випити, але ж повертатися додому, хитаючись, та ще й намагаючись запевняти її…
— Можна мені трішки глянути на маленьку? — тихо спитав Барріч.
Він зупинився біля дверей. Я побачив у його очах щось таке, — таке, чого Моллі не знала настільки, щоб розпізнати, і це прошило мене наскрізь. Барріч був у тяжкій тузі.
— Вона тут, на ліжку. Я щойно її приспала, — швидко відповіла Моллі.
— Можна я її візьму… лише на хвильку?
— Ні. Ти п’яний і холодний. Коли до неї доторкнешся, вона прокинеться. Тобі це відомо. Чому ти хочеш це зробити?
Щось у виразі Баррічевого обличчя змінилося, наче зім’явшись.
— Бо Фітц мертвий, а вона — це все, що зосталося мені від нього та його батька. І часом… — Він підняв обвітрену долоню, потер обличчя. — Часом мені здається, що все це — моя провина. — На цих словах його голос став дуже тихим. — Я не мав би дозволити, щоб його в мене відібрали. Коли він був хлопчиком. Коли вони вперше захотіли, щоб він перебрався до замку. Якби я посадив його на коня, позаду себе, і поїхав до Чівелрі, може, вони обидва ще жили б. Я про це думав. Замалим цього не зробив. Знаєш, він не хотів зі мною розлучатися, а я його змусив. Замалим не відвіз його до Чівелрі. Та не зробив цього. Дозволив їм його забрати, а вони його використали.
Я відчув тремтіння, яке зненацька пройняло Моллі. У її очах раптом з’явилися сльози. Вона прогнала їх гнівом.
— Прокляття, він уже кілька місяців, як помер. Не намагайся ошукати мене пияцькими слізьми.
— Я знаю, — сказав Барріч. — Я знаю. Він помер.
Він різко та глибоко вдихнув і випростався. Я добре знав цю його манеру. Бачив, що він згорнув докупи всі свої болі та слабкості і сховав глибоко всередині себе. Я хотів простягти руку, заспокійливо покласти йому на плече. Та це я справжній хотів, а не Моллі. Він рушив до дверей, тоді зупинився.
— Ох. Я щось маю. — Понишпорив під сорочкою. — Це його. Я… забрав із тіла, після його смерті. Збережи для неї, щоб вона мала пам’ятку про батька. Він дістав це від короля Шрюда.
Серце мені перевернулося у грудях, коли Барріч простяг руку. На його долоні лежала моя срібна шпилька з рубіном. Моллі лише глянула на неї. Її губи стислися у рівну лінію. Гнів, намагання опанувати власні почуття. Таке сильне намагання, — вона навіть не знала, від чого ховається. Коли Моллі не зробила й поруху назустріч, Барріч обережно поклав шпильку на стіл.
І тут усе для мене склалося. Він пішов до тої хатини, вівчарської колиби, щоб знову спробувати мене знайти, сказати, що в мене є донька. І що ж він знайшов натомість? Розкладене тіло, вже, ймовірно, скелет у сорочці, в комірі якої й досі стриміла шпилька. Перекований був чорнявим хлопцем, приблизно мого зросту та віку.
Барріч думав, що я помер. Дійсно та справді помер. І тяжко тужив за мною.
Баррічу. Баррічу, будь ласка, я не помер. Баррічу, Баррічу!
Я брязкав і шаленів довкола нього, бився об нього кожною часточкою свого Скілл-чуття, та, як завжди, не міг до нього дотягтися. Раптом я прокинувся, тремтячи та скоцюрбившись, почуваючись так, наче був привидом. Він, ймовірно, вже був у Чейда. Вони обидва вважають, що я мертвий. Від цієї думки мною опанував дивний острах. Те, що всі друзі вважають мене мертвим, здавалося мені величезним горем.
Я легенько потер скроні, відчуваючи початки Скілл-болю. А за мить усвідомив, що мій захист ослаб, бо я щосили скіллив до Барріча. Підняв стіни, зауважив, що вже посутеніло, скрутився калачиком та лежав, тремтячи. Цього разу Вілл не помітив мого скіллення, але я не міг дозволити собі подібної необережності. Навіть якщо друзі вважали мене мертвим, ворогам було видніше. Я мусив тримати стіни піднятими, не міг ризикувати, дозволивши Віллові вторгнутися в мою свідомість. Голова заболіла з новою силою, але я був надто втомленим, щоб встати й заварити чай. Та й не мав ельфійської кори, лише невипробуване насіння, куплене в жінки з Трейдфорда. Тож допив Болтове бренді й знову заснув. На краю свідомості бачив сни, в яких бігали вовки. «Я знаю, що ти живий. Прийду, якщо тобі потрібний. Як треба, поклич». Сягання було невпевненим, але справжнім. Я вхопився за цю думку, як за дружню руку, і сон оволодів мною.