У наступні дні я йшов до Синього озера. Йшов, долаючи вітер, який ніс із собою колючий пісок. Довкола були камені та осипища, тріскуча щіть, покрита шкірянистим листям, низькорослий чагарник, — його листя було м’ясистим і соковитим, — а далеко попереду саме велике озеро. Спершу путівець був лише шрамом на покритій твердою кіркою рівнині, слідами копит і довгими коліями, які залишили колеса фургонів, а все це замітав вічний холодний вітер. Та що ближче я підходив до озера, то зеленішою і лагіднішою ставала земля. Зненацька путівець перетворився на дорогу. До вітру приєднався дощ і вже не вщухав, тяжко барабанячи та пробиваючись крізь моє вбрання. Я ніколи не почувався цілком сухим.
Я намагався уникнути контакту з людьми, які мандрували дорогою. У цьому рівнинному краю годі було від них сховатися, але я щосили вдавав із себе особу нецікаву й непривабливу. На шляху мене минали посланці, що мчали швидким чвалом, — хто до Синього озера, хто в бік Трейдфорда. Вони не зупинялися біля мене, але це невелика потіха. Рано чи пізно хтось неодмінно знайде п’ятьох непохованих королівських стражників і зацікавиться цим. А розповідь про те, як із ними їхав бастард і як його піймано, була надто смаковитою, щоб Кріс або Старлінг не поділилися нею. Чим ближче я підходив до Синього озера, тим жвавішим був дорожній рух, і я сподівався загубитися між іншими подорожніми. Серед багатих травою лугів почали траплятися хутірці, навіть маленькі селища. Їх можна було розгледіти здалеку: горбик хатини та цівка диму, що здіймалася з димаря. Земля ставала вологішою, чагарник змінився кущами та деревами. Невдовзі я вже проминав сади, а тоді пасовища з молочними коровами й курчатами, які греблися у придорожній грязюці. Нарешті я дістався міста, що ділило назву з самим озером.
За Синім озером тяглася чергова латка рівнинної землі, далі передгір’я. За ними — Гірське королівство. А десь за Гірським королівством був Веріті.
Мене непокоїло, скільки часу зайняла дорога пішки, порівняно з першою мандрівкою сюди, коли я подорожував з королівською валкою, посланою, щоб засватати Кеттрікен за Веріті. Літо на узбережжі вже закінчилося, зимові бурі почали шмагати вітрами тамтешні землі. Мине небагато часу, і гострий холод континентальної зими чіпкою хваткою затисне рівнини, засипле їх хуртовинами. У Гірському королівстві, на верховинах, снігопади, мабуть, уже почалися. Коли дістануся Гірського королівства, там лежатиме глибокий сніг. Я не знав, з чим мені доведеться зіткнутися, коли підійматимусь у гори, щоб шукати Веріті десь за ними. Насправді я не відав, чи він ще живий, бо стільки сил він витратив, щоб визволити мене від Регала. Та «Йди до мене, йди до мене» і досі озивалося луною з кожним ударом мого серця, а я піймав себе на тому, що навіть ступаю в ритмі цих слів. Знайду Веріті або його кості. Доки не зроблю цього, не буду знову сам собі господарем.
Місто Синє озеро здається більшим, ніж є насправді, — так воно розтягнуте. Я бачив там небагато будинків, що мали б більш як один поверх. Переважно ж це були низькі довгі споруди, до них добудовували нові крила, коли сини та дочки одружувалися і починали жити своєю сім’єю. По той бік Синього озера було багато дерева, тож лише найбідніші доми будовано з цегли, випаленої з озерного мулу. Домівки старих купецьких і рибальських сімей зводили з кедрових дощок, покритих широким ґонтом. Будинки переважно мальовано білою, сірою чи блакитною фарбою, тому споруди здавалися ще більшими. Багато домів мали вікна з товстого скла, покритого хвильками й завитками. Та я минув їх і пішов туди, де почувався більш як удома.
Набережна і скидалася, і не скидалася на портове приморське місто. Тут не було високих і низьких припливів, з якими доводилося змагатися, лише штормові хвилі, тож куди більше домів — і жилих, і ділових — збудовано на палях, забитих просто в озерне дно. Одні рибалки могли причалювати буквально до власного порога, а інші доставляли свій улов до задніх дверей, щоб рибні купці мали змогу продати його з передніх. Мені здався дивним запах води, в якому бракувало несених вітром солі та йоду, — надозерне повітря тхнуло мені застояним болотом. Чайки теж були інакшими, їхні крила мали чорні кінчики, але з усіх інших точок зору — такі ж захланні та злодійкуваті, як і решта відомих мені чайок. Як на мій погляд, там було надто багато стражників. У своїх золото-коричневих формах Ферроу кружляли, як це роблять зачинені у клітці коти. Я не дивився їм в обличчя і не давав приводу помітити мене.
Сумарно у мене було п’ятнадцять срібняків та дванадцять мідяків, мої власні кошти й те, що Болт носив у своєму капшуці. Деякі з цих монет викарбувано в незнайомому мені стилі, але їхня вага тішила мою долоню. Я припускав, що їх приймуть. Це все, що в мене було, аби забратися далеко в гори, і все, що я міг принести додому, до Моллі. Тож вони мали для мене подвійну цінність, і я не збирався розлучатися з більшою їх кількістю, ніж це було необхідно. Та не був і настільки дурним, щоб мені навіть на думку спало рушати в Гори без запасу харчів і теплішого вбрання. Тож витрачу, скільки мушу, а там сподівався заробити на переправу через Синє озеро або й дальшу дорогу.