Я вдягнув своє нове зимове вбрання, натяг на вуха вовняну шапку й рушив. Заїзд знайшов легко. Жоден інший заїзд у Синьому озері не був у три поверхи заввишки, жоден не міг похвалитися стількома балконами й вікнами. Вулиця перед заїздом була заповнена шляхтичами, що прагнули бути відрекомендованими королю Регалові, багато хто притяг із собою гарненьких дочок. Шляхта товклася пліч-о-пліч з менестрелями та штукарями, що пропонували всякі розваги, купцями, які принесли в подарунок зразки своїх найкращих товарів, а ще постачальниками м’яса, пива, вина, хліба й усілякого харчу, який тільки можна собі уявити. Я не намагався ввійти, але прислухався до мови тих, хто вже виходив. Кімната з шинквасом набита стражниками, поводяться вони грубо, лають місцевий ель і шльондр, наче у Трейдфорді вони звикли до кращого. А король Регал сьогодні не приймає, ні, слабує після поспішної подорожі та послав по найкращі запаси веселої бруньки, щоб полегшити своє нездужання. Так, цього вечора буде гостина, дуже пишна, пане сусіде, запрошено тільки саму сметанку. А бачили ви того з одним оком, а друге в нього — як дохла риба, присяйбі, мене аж морозом обсипало, будь я королем, знайшов би якогось гарнішого радника, зі Скіллом чи без. Так говорили різні люди, що виходили з парадних і задніх дверей заїзду, а я все це збирав і зауважив також, які вікна в ньому завішано, щоб не пропускати світла короткого дня. Король відпочиває, так? Я можу йому в цьому допомогти.
Та тут переді мною постала дилема. Кілька тижнів тому я просто тихцем забрався б досередини, зробив усе, що мені до снаги, аби вгородити ніж Регалові в груди, і до біса наслідки. А зараз мною керувала не лише Скілл-команда Веріті, а й свідомість, що, коли я виживу, мене чекатимуть жінка та дитина. Я не хотів уже розмінювати своє життя на Регалове. Цього разу потребував плану.
Сутінки застали мене на даху заїзду. То був похилий кедровий дах, з гострими шпичаками й дуже слизький від паморозі. Заїзд мав кілька крил, а я лежав на стику двосхильних дахів, між ними двома. Був вдячний Регалові за вибір найбільшого та найрозкішнішого заїзду, куди вищого за сусідні будинки. Ніхто мене не побачить, кинувши випадковий погляд, хіба що шукав би навмисне. Усе ж я почекав, доки посутеніє, тоді наполовину сповз, наполовину спустився на край карниза. Там пролежав якийсь час, утихомирюючи серцебиття. Не було за що триматися. Дах мав широкий карниз, що захищав від дощу балкон унизу. Щоб спуститися туди, мені доведеться зсунутися вниз, ухопитися руками за карниз і перекинутися на балкон. Інакше вийде падіння на вулицю з триповерхової висоти. Я молився, аби не приземлитися на балюстраді балкона, оздобленій зубцями.
Я добре все розпланував. Знав, у якій кімнаті Регалова спальня, а де вітальня, знав, коли він вечерятиме зі своїми гістьми. Придивився до дверей і віконних засувок у кількох будинках Синього озера. Не знайшов там нічого, що виявилося б для мене новиною. Забезпечився кількома малими знаряддями, а довга легка мотузка дасть мені змогу вибратися назовні. Я ввійду та вийду, не залишивши жодного сліду. Отрути були напоготові, у капшуці при поясі.
Два шила, придбані раніше у шевській майстерні, були опорою для моїх рук, коли я спускався по даху. Я впихав їх не в міцні ґонтини, а в щілини між ними, так що вони зачіплялися за ґонтини внизу. Найбільше мене непокоїв момент, коли частина мого тіла звисатиме з даху, а я не зможу виразно бачити, що діється внизу. У вирішальну мить я кілька разів змахнув ногами, набираючи розгону, і приготувався метнути себе вниз.
Пастка, пастка.
Я завмер на місці, ноги підібгані під карниз даху, руки вчеплені за два шила, устромлені між ґонтинами. Це не Нічноокий.
Ні. Маленький Горностай. Пастка, пастка. Тікай. Пастка, пастка.
Це пастка?
Пастка, пастка на Фітца-Вовка. Стара кров знає, Великий Горностай казав, іди, іди, попередь Фітца-Вовка. Рольф-Ведмідь знав твій запах. Пастка, пастка. Тікай.
Я ледь не скрикнув, коли маленьке тепле тільце вдарило мене в ногу, а тоді збігло вгору по моєму вбранні. За мить горностай притулив вусату мордочку до мого обличчя.
Пастка, пастка, — наполягав він. — Тікай, тікай.
Витягти тіло вгору виявилося складніше, ніж спустити його вниз. Була погана мить, коли мій пояс зачепився об край карниза. Трохи позвивавшись, я вивільнився і поволі знову вибрався на дах. Лежав, віддихуючись, а горностай сидів у мене на спині, раз у раз пояснюючи: «Пастка, пастка». Він мав маленький хижий розум, а я відчував у ньому великий гнів. Я не вибрав би собі такої тварини-побратима, але хтось це зробив. Хтось, кого більше не було.