Великий Горностай смертельно поранений. Каже Малому Горностаєві: йди, йди. Візьми запах. Попередь Фітца-Вовка. Пастка, пастка.
Я стільки всього хотів розпитати… Як Чорний Рольф попросив Стару кров допомагати мені… Відколи я покинув Трейдфорд, боявся, що кожен стрічний віттер буде моїм ворогом. Та хтось вислав цю маленьку істоту, щоб мене попередити. І тваринка трималася своєї мети, хоч її пов’язаний побратим умер. Я намагався довідатися більше, але у цьому маленькому мозочку було не надто більше. Великий біль і обурення через смерть побратима. Бажання попередити мене. Я ніколи не довідаюся, ким був Великий Горностай, як він викрив цей план, як його тваринка-побратим зуміла сховатися між Вілловим майном. Саме Вілла показав мені Маленький Горностай, у кімнаті внизу, там він мовчки чекав. «Одноокий. Пастка, пастка».
Підеш зі мною? — запропонував я йому.
Хоч який затятий він був, однак мені здавався малим і цілковито самотнім. Торкнутися його розуму — однаково що побачити тварину, розтяту надвоє. Там залишився тільки біль та ще мета. Ні на що інше місця не було.
Ні. Йди, йди. Сховайся у речах Одноокого. Попередь Фітца-Вовка. Йди, йди. Знайди Ворога Старої крові. Ховайся-ховайся. Чекай-чекай. Ворог Старої крові спить, Маленький Горностай убиває.
Він був маленьким звірком з маленьким розумом. Але образ Регала, Ворога Старої крові, закарбувався у цьому простому розумі. Я міркував, скільки часу знадобилося Великому Горностаєві, аби прищепити Маленькому цю ідею так міцно, що він зберігав її тиждень за тижнем. Тоді здогадався. Передсмертне бажання. Смерть людини-побратима довела маленьку істоту майже до шаленства. Це було останнє послання Великого Горностая. Непосильне завдання для такого маленького звірка.
Ходи зі мною, — лагідно запропонував я. — Як може Маленький Горностай убити Ворога Старої крові?
Не встиг я й оком кліпнути, як він опинився біля мого горла. Я почув, як гострі зубки стискають вену на моїй горлянці.
Тни-тни, коли він спить. Пий його кров, як у кролика. Нема більше Великого Горностая, нема нір, нема кроликів. Тільки Ворог Старої крові. Тни-тни.
Відпустив мою шию і раптом заліз під сорочку. «Тепло». Маленькі кігтисті лапки, що торкалися моєї шкіри, здавалися крижаними.
Я мав у кишені смужку в’яленого м’яса. Вклався на даху та нагодував мого колегу-вбивцю. Я умовляв би його піти зі мною, якби міг, але відчував: він так само не може змінити своїх думок, як я не можу відмовитися йти до Веріті. Це все, що залишилося від Великого Горностая. Біль і мрія про помсту. «Ховайся-ховайся. Йди-йди з Однооким. Занюхай Ворога Старої крові. Почекай, доки засне. Тоді тни, тни. Пий його кров, як у кролика».
Так-так. Моє полювання. Пастка, пастка на Фітца-Вовка. Тікай, тікай.
Я послухався його поради. Хтось дорого заплатив, щоб вислати мені цю звістку. Я в жодному разі не хотів стикатися з Віллом. Хоч як прагнув його вбити, та знав, що я не рівня йому в Скіллі. І не хотів псувати шанси Маленького Горностая. Між убивцями теж є поняття честі. На серці мені стало тепліше від знання, що я не єдиний Регалів ворог. Безшумно, мов тінь, я перетнув дах заїзду і спустився на вулицю, біля стайні.
Повернувшись до свого напіврозваленого заїзду, заплатив мідяка та сів за дощатий стіл поруч із двома іншими відвідувачами. Ми їли головну тутешню страву — картопляно-цибулеву юшку. Коли чиясь рука лягла мені на плече, я не здригнувся, хіба що смикнувся трохи. Знав, що позаду хтось стоїть, але не сподівався дотику. Повернувся на лавці, щоб глянути йому в обличчя, моя рука тим часом потяглася до запоясного ножа. Мої сусіди далі їли, один із них голосно сьорбав. Нікого в цьому заїзді не цікавили жодні справи, крім своїх власних.
Я глянув на веселе обличчя Старлінг, на її усмішку, і нутрощі мені перевернулися.
— Томе! — життєрадісно привіталася вона і зайняла місце за столом поруч зі мною.
Дотеперішній мій сусід без слова заперечення посунувся, шкрябнувши мискою по поплямованій стільниці. За мить я прибрав руку з ножа, знову поклав її на край стола. Помітивши цей жест, Старлінг легенько кивнула головою. Мала на собі чорний плащ з доброї теплої вовни, з жовтою вишивкою по краях. Тепер її вуха прикрашала пара срібних сережок. Здається, вона тішилася із зустрічі. Не те що я. Мовчки на неї дивився. Вона легко вказала на мою миску.