— Це так помітно? — роздратовано спитав я.
Вона приязно кивнула.
— Я вже було прокинулася і подумала, що ти просто мене покинув. Але не переймалася цим. Знала, що без мене ти їх не знайдеш. — Протерла очі, тоді критичніше на мене глянула. — Що з твоєю бородою?
— Я спробував її вкоротити. Без особливого успіху.
Менестрелька кивнула.
— Але це був добрий намір, — втішила вона мене. — Якби вдався, ти б не скидався так сильно на дикуна. І Крісові, Тассін чи ще комусь із нашого каравану було б важче тебе розпізнати. Сюди. Я тобі допоможу. Сідай на це крісло. А, так, відчини віконниці, впусти трохи світла.
Я без особливого ентузіазму послухався. Вона встала з ліжка, потяглася, протерла очі. Не минуло й кількох хвилин, як сполоснула собі обличчя, привела до ладу волосся і закріпила його кількома гребінцями. Підпоясала туніку, щоб вона не висіла хламидою, натягла високі чоботи, зашнурувала їх. Напрочуд швидко набрала чепурного вигляду. Тоді підійшла до мене, вхопила за підборіддя та повернула моє обличчя до світла, спершу покрутивши ним сюди-туди. Аж ніяк не переймалася тим, що я, може, трохи соромливіший за неї.
— Ти завжди так легко червонієш? — зі сміхом спитала Старлінг. — У бакійських чоловіків такий рум’янець рідкісний. Думаю, твоя мати мала світлу церу.
Я не знав, що на це відповісти. Тож сидів мовчки, доки вона нишпорила у своїх пакунках і, врешті, знайшла маленькі ножиці. Працювала швидко та вміло.
— Я стригла свого брата, — пояснила вона, не перериваючи роботи. — І волосся й бороду батька, після смерті матері. У тебе гарна форма підборіддя під усією цією щетиною. Ти що, дозволяв їй рости, як заманеться?
— Думаю, так, — нервово пробурмотів я.
Ножиці блискали мені під носом. Старлінг зупинилася, швидко обмахнула мені обличчя. На підлогу впало чимало чорних кучерів.
— Я не хотів би, щоб шрам був помітним, — попередив я.
— І не буде, — спокійно запевнила вона. — Зате матимеш рот і губи, замість діри у вусах. Підніми підборіддя. От. Маєш якесь лезо для гоління?
— Лише ножа, — неспокійно зізнався я.
— Ну то впораємося й так, — потішила вона мене.
Підійшла до дверей, різко їх відчинила і на всю силу менестрельських легень заволала до кельнера, наказавши принести гарячої води. І чаю. І хліба, і кілька пластівців бекону. Повернувшись до кімнати, схилила голову і критично зиркнула на мене.
— Волосся обстрижемо теж, — вирішила. — Скидай це.
Але мій слимачий темп не вдовольнив її. Стала позаду мене, стягла хустку, розв’язала шкіряного ремінця, який тримав разом волосся. Воно вільно спало мені до пліч. Старлінг узялася за гребінь, різко перечесала мої патли вперед.
— Що ж, подивимося, — пробурмотіла до себе, а я тим часом зціпив зуби, щоб не зойкнути від цієї суворої процедури.
— Що ти збираєшся робити? — спитав я, але пасма волосся вже падали на підлогу.
Хай що вона вирішила, швидко втілювала це в життя. Частину волосся перекинула на обличчя, рівно обтяла над бровами, по решті кілька разів провела гребенем, вкоротила до лінії щелепи.
— Тепер, — сказала мені, — ти більше скидаєшся на купця з Ферроу. Досі в тобі з першого погляду помітно було бакійця. Ти й далі бакійської масті, але волосся та вбрання у тебе ферровські. Поки не заговориш, люди не матимуть певності, звідки ти. — Вона трохи поміркувала, тоді знову взялася працювати з волоссям мені над лобом. За мить понишпорила довкола, подала мені люстерко. — Тепер біле пасмо майже не помітне.
Старлінг мала рацію. Зрізала більшу частину білого волосся при самій шкірі й перечесала чорне так, щоб воно затуляло вистрижені місця. Борода теж змінилася, обрамляючи обличчя. Я кивнув з мимовільним схваленням. Тут у двері постукали.
— Залиш за дверима! — гукнула менестрелька з кімнати.
Почекала кілька хвилин, потім принесла сніданок і гарячу воду. Вмилася, тоді наказала мені добре нагострити ножа, доки вона попоїсть. Я так і зробив, думаючи при цьому, чи маю пишатися, чи дратуватися тим перетворенням, яке Старлінг зі мною зробила. Вона почала нагадувати мені Пейшенс. Усе ще жувала, підійшовши до мене й забравши ножа. Ковтнула, тоді сказала:
— Я збираюся надати твоїй бороді трохи кращої форми. Але далі дбатимеш про неї сам, я не голитиму тебе щодня. А зараз добре змочи обличчя.
Я нервував ще більше, ніж досі, коли менестрелька замахала ножем, надто ж коли працювала ним біля моєї горлянки. Та коли закінчила, а я зазирнув у дзеркальце, то здивувався, наскільки вона мене змінила. Окреслила бороду, обмеживши її до щелепи та щік. Рівно обтяте над бровами волосся додало моїм очам глибини. Шрам на щоці далі був помітним, але він повторював лінію вусів і не так впадав у вічі. Я легко провів долонею по бороді, задоволений, що вона зменшилася.