— Чимала зміна, — зауважив я.
— Величезне покращення, — оголосила вона. — Навряд чи Кріс або Делл пізнали б тебе тепер. Позбудьмось цього.
Зібрала обстрижене волосся, відчинила вікно й викинула геть. Вітер поніс волосся за собою. Тоді зачинила вікно, обтріпала руки.
— Дякую, — незграбно сказав я.
— На здоров’я, — відповіла Старлінг. Оглянула те й се в кімнаті, легенько зітхнула. — Сумуватиму за цим ліжком, — сказала мені. Почала збирати речі, швидко й уміло. Піймала мене на тому, що я спостерігаю за нею, всміхнулася. — Коли ти мандрівний менестрель, то вчишся робити це швидко й добре.
Закинула останні речі, зв’язала клунок. Повісила його на плече.
— Почекай мене біля чорного входу, внизу! — наказала мені. — А я тим часом розплачуся.
Я зробив, як велено, але чекав на вітрі та морозі куди довше, ніж сподівався. Нарешті вона вийшла, рожевощока, готова протистояти усім денним випробуванням. Потяглась, як киця.
— Туди, — показала мені дорогу.
Я думав, що мені доведеться вповільнити кроки, щоб вона встигала, та виявилося, що Старлінг легко пристосувалася до моєї швидкості. Коли ми покинули купецьку дільницю міста й повернули до північного передмістя, глянула на мене.
— Ти сьогодні маєш інакший вигляд, — сказала мені. — І йдеться не про зачіску. Ти щось вирішив.
— Так, — погодився я.
— Добре, — тепло промовила вона, по-дружньому взявши мене під руку. — Сподіваюся, ти вирішив довіряти мені.
Я подивився на менестрельку і промовчав. Вона засміялася, та руки моєї не відпустила.
Дерев’яні тротуари купецької дільниці Синього озера невдовзі зникли. Ми йшли вулицями, повз будинки, що притулилися один до одного, наче ховаючись від холоду.
Вітер увесь час віяв холодом нам в обличчя. Бруковані вулиці змінилися втоптаними ґрунтовими дорогами, обабіч яких тяглися маленькі селянські господи. Дорога була вибоїстою, а через дощі, що падали кілька останніх днів, — болотистою. Та принаймні цей день був погожим, попри холодний поривчастий вітер.
— Ще далеко? — нарешті спитав я Старлінг.
— Я не знаю напевне. Просто йду за вказівками. Шукай три складені стосом камені на узбіччі дороги.
— А що ти насправді знаєш про цих контрабандистів? — зажадав я.
Вона знизала плечима з дещо перебільшеною невимушеністю.
— Знаю, що вони ходять у Гори, коли цього ніхто більше не робить. І знаю, що беруть із собою прочан.
— Прочан?
— Називай як хочеш. Відбувають прощу до святині Еди в Гірському королівстві. Заплатили за переправу на баржі, ще влітку. Та тут королівська сторожа реквізувала всі баржі й закрила кордон із Горами. От прочани й застрягли у Синьому озері, шукаючи способу продовжити свою подорож.
Ми дісталися трьох складених стосом каменів і зарослої бур’янами стежки, що вела через кам’янисте пасовище, всипане кущами ожини й оточене огорожею з каменю та дерева. На цьому вбогому пасовищі сумно паслося кілька коней. Я з цікавістю зауважив, що вони гірської породи, малі, а о цій порі року — лататі. Віддалік дороги стояв маленький будиночок. Його збудовано з річкового каменю і вапняного розчину, а дах — з дерну. Йому під пару була маленька прибудова позаду. З димаря піднімалася тоненька цівка диму, її швидко розвіював вітер. На огорожі сидів чоловік і щось стругав. Підвів очі, глянув на нас і, вочевидь, вирішив, що ми не становимо небезпеки. Не озвався, коли ми пройшли повз нього й підступили до дверей будиночка. Просто перед домом у загороді гордо гуркотали вгодовані голуби. Старлінг постукала у двері, але відповів нам чоловік, що вийшов із-за будиночка. Мав грубе темно-русе волосся, сині очі, був одягнений як фермер. Ніс відро, повне по вінця теплого молока.
— Когось шукаєте? — привітав він нас.
— Ніка, — відповіла Старлінг.
— Я не знаю жодного Ніка, — сказав чоловік.
Відчинив двері та зайшов до будинку. Старлінг сміливо пішла за ним слідом, я, з меншою певністю, тягся ззаду. Меч висів у мене біля стегна. Я присунув руку ближче до руків’я, але не брався за нього. Не хотів провокувати сутички.
Всередині хатки, у каміні, горів плавник. Дим, чи принаймні більша його частина виходила назовні крізь димар. В одному з кутків купу соломи ділили хлопець і латате козеня. Хлопець глянув на нас здивованими блакитними очима, але нічого не сказав. Вуджені шинки та боки низько звисали з крокви. Чоловік поніс відро з молоком до столу, на якому жінка дрібно сікла товсті жовті корені. Поставив відро на стіл, біля неї, повільно повернувся до нас.