— Думаю, ви не туди потрапили. Пройдіть трохи далі по дорозі. Не наступний дім. Там живе Пелф. Може, через один.
— Красно дякуємо. Ми так і зробимо. — Старлінг посміхнулася всім, підійшла до дверей. — Йдеш, Томе? — гукнула мене.
Я чемно кивнув головою і пішов за нею слідом. Ми вийшли з дому та попрямували стежкою далі. Коли вже досить далеко відійшли, я спитав її:
— І що тепер?
— Я не зовсім певна. З того, що я чула, гадаю, — ідемо до будинку Пелфа, а там питаємо про Ніка.
— З того, що ти чула?
— Ти ж не вважаєш, що я особисто знаю контрабандистів, чи не так? Я була в громадській лазні. Чула, як дві жінки розмовляли, купаючись. Прочанки, по дорозі в Гори. Одна казала, що це, може, остання нагода скупатися, яка випаде їм найближчим часом, друга відповіла, що їй байдуже, головне — вони нарешті виберуться з Синього озера. Тоді одна розповіла другій, де вони мають зустрітися з контрабандистами.
Я нічого не сказав. Але, здається, мій вираз обличчя був дуже промовистий, бо Старлінг обурено спитала:
— Маєш кращу думку? Це або спрацює, або ні.
— Або скінчиться нашими перерізаними горлянками.
— То повертайся до міста й перевір, чи зумієш краще.
— Думаю, коли б ми так зробили, чоловік, що слідкує за нами, вирішив би, що ми шпигуни, і не обмежився б стеженням. Ходімо до Пелфа та гляньмо, що з цього вийде. Ні, не озирайся.
Ми повернулися на дорогу й пішли до наступної садиби. Вітер дужчав, я почув у ньому смак снігу. Якщо швидко не знайдемо цього Ніка, нас чекатиме довге й холодне повернення до міста.
Про наступне господарство хтось раніше дбав. Колись обабіч вхідної доріжки красувалися ряди сріблястих беріз. Тепер дерева перетворилися на ламкі опудала, з довгим голим віттям, з облущеною на вітрі корою. Кілька вцілілих беріз плакали на вітрі, ронячи жовті монети листя. Розлогі пасовища й поля були огороджені, але вся худоба давно вже з них зникла. Необроблені поля заросли бур’янами, закинуті пасовища — будяками.
— Що трапилося з цією землею? — спитав я, коли ми проходили повз спустошене обійстя.
— Роки посухи. Тоді літо пожеж. За цими садибами, на березі річки, тяглися колись дубові гаї та пасовища. А тут були молочні ферми. А там дрібні господарі виганяли своїх кіз на вільний випас, їхні гараґари греблися під дубами, шукаючи жолудів. Я чула, що тут було чудове полювання. Пізніше спалахнула пожежа. Казали, що горіло цілий місяць, люди насилу могли дихати, річка почорніла від попелу. Летючі іскри підпалили не лише ліси та дикі луги, а й доми та сінокоси. Після років посухи з річки зостався хіба що струмок. Не було куди тікати від вогню. А після пожежі знову настали спекотні сухі дні. Та вітри несли тепер не тільки куряву, а й попіл. Засипали ними всі менші струмки. І так віяло, доки не прийшли дощі. Уся вода, про яку люди молилися роками, випала за один сезон. Усе тут затопило. А коли вода відійшла, бачиш, що зосталося. Змило ґрунт, залишилася тільки жорства.
— Пам’ятаю, я щось таке чув.
Була то розмова, колись давно. Хтось… Чейд?.. казав мені, що люди покладають на короля відповідальність за все, навіть за посуху та пожежу. Тоді це мало що для мене означало, але тутешнім фермерам мусило здаватися, що настав кінець світу.
Будинок теж пам’ятав люблячу руку та кращі часи. Двоповерховий, збудований з дерева, але фарба на ньому давно вже вицвіла. Віконниці на горішньому поверсі щільно замкнуто. На протилежних сторонах даху — два димарі, але з одного обвалився камінь. Над другим здіймався дим. Перед дверима будинку стояла дівчинка. На її долоні сидів угодований сизий голуб, вона легко його погладжувала.
— Добрий день, — привіталася дівчинка приємним низьким голосом, коли ми підійшли.
Вона мала на собі шкіряну туніку поверх просторої вовняної сорочки вершкового кольору, а ще шкіряні штани та чоботи з високими халявками. Я дав би їй літ дванадцять, а з волосся та очей зрозумів, що це якась родичка мешканців сусіднього дому.
— Добрий день, — відповіла їй Старлінг. — Ми шукаємо Ніка.
Дівчинка труснула головою.
— То ви не туди потрапили. Тут Ніка немає. Тут живе Пелф. Може, вам треба пошукати далі по дорозі. — Посміхнулася нам, на її личку малювалося здивування і більше нічого.
Старлінг невпевнено на мене глянула. Я взяв її за руку.
— Нам, мабуть, погано пояснили. Ходімо назад до міста, а потім спробуємо ще раз.