— Ох Фітце, Фітце, мій хлопче, — сказав він повним полегшення голосом. — Я думав, що ми тебе втратили. Думав, зробили щось гірше, ніж просто дозволили тобі померти.
Його старі руки сильно й напружено мене охопили.
Я був люб’язним зі старим. Не сказав йому, що так воно й є.
Розділ 2. Розлука
Коронувавшись як король Шести герцогств, принц Регал Провісник фактично покинув Прибережні герцогства напризволяще. Вигріб із самого Оленячого замку та більшої частини герцогства Бак стільки коштів, скільки зумів витиснути. Коні та худобу Оленячого замку розпродано, а найкращих тварин перевезено в глибину суходолу, до нової Регалової резиденції в Трейдфорді. Обставу та бібліотеку древнього королівського осідку теж розграбовано, частину використано, щоб звити нове гніздо, решту роздано Регаловим прибічникам — внутріземським герцогам і шляхті, а чи й просто продано їм. Комори збіжжя, винні льохи, арсенали — усе сплюндровано, здобич вивезено вглиб суходолу.
Регал проголосив, що планує вивезти недужого короля Шрюда та овдовілу вагітну королеву-в-очікуванні Кеттрікен у внутрізем’я, до Трейдфорда, щоб вони не наражалися на небезпеку наїзду червоних кораблів, які шарпали Прибережні герцогства. Заодно це було виправданням грабування обстави та цінностей Оленячого замку. Але зі смертю короля Шрюда і зникненням королеви Кеттрікен зник навіть цей благенький привід. І все ж, Регал покинув Оленячий замок так швидко після коронації, як тільки міг. Ширилися чутки, що, коли Пани-Рада нового короля обговорювала його рішення, він заявив нобілям: Прибережні герцогства — це для нього лише війна і видатки, що вони завжди були п’явкою на тілі внутріземських герцогств, і зичив остров’янам радості з нагоди заволодіння таким кам’янистим та безрадісним місцем. Пізніше Регал заперечував, що промовив був колись такі слова.
Коли Кеттрікен зникла, король Регал опинився в ситуації, що не мала історичного прецеденту. Дитя, яке виношувала Кеттрікен, було безперечним спадкоємцем корони. Але і королева, і ще ненароджена дитина зникли за дуже підозрілих обставин. Не всі були певні, чи це не влаштовано самим Регалом. Навіть якби королева зосталася в Оленячому замку, дитина не могла б перейняти навіть титулу короля-в-очікуванні щонайменше до досягнення нею сімнадцятиліття. Регал прагнув якомога швидше здобути королівський титул, але, згідно з законом, для цього було необхідним визнання усіх Шести герцогств. Він купив корону, зробивши низку поступок Прибережним герцогам. Найважливішою з них була обіцянка, що Оленячий замок буде забезпечено військами і всіма засобами, необхідними для оборони узбережжя.
Командування древньою твердинею покладено на старшого Регалового небожа, спадкоємця титулу герцога Ферроу. Лорд Брайт у свої двадцять п’ять вже нетерплячився, не в спромозі дочекатися, коли батько передасть йому владу. Тож із доброї волі та з великим бажанням прийняв владу над Оленячим замком і герцогством Бак, дарма що мав замало досвіду у справах правління. Регал перебрався вглиб суходолу, до замку Трейдфорд над Синьою рікою у Ферроу, а молодий лорд Брайт зостався в Оленячому замку, оточений відбірною сторожею з мешканців Ферроу. Нема відомостей, чи зоставив йому Регал якісь фонди, звідки він міг черпати, тож молодий лорд намагався витиснути все потрібне від купців Баккіпа та хліборобів і пастухів з довколишнього герцогства Бак, що й так несли вже тягар війни. Хоча немає жодних вказівок, щоб він відчував якусь неприязнь до мешканців Баку чи інших Прибережних герцогств, не мав він і жодної відданості їм.
Тим часом в Оленячому замку проживала також жменька бакійської дрібної шляхти. Більшість землевласників сиділи у власних невеликих замках, роблячи все можливе, аби захистити місцеве населення. З тих, що зосталися в Оленячому замку, найбільш гідною уваги була леді Пейшенс. Вона носила титул королеви-в-очікуванні, аж доки її чоловік, принц Чівелрі, не зрікся трону на користь свого молодшого брата Веріті. Гарнізон Оленячого замку складався з солдатів герцогства Бак, особистої сторожі королеви Кеттрікен і кількох осіб, що зосталися з охорони короля Шрюда. Моральний рівень солдатів був невисоким, бо платили їм вряди-годи, а харчували убого. Лорд Брайт узяв із собою до Оленячого замку особисту сторожу і виразно віддавав їй перевагу перед бакійцями. Додатково ускладнював ситуацію неясний порядок підпорядкованості. Війська герцогства Бак теоретично мали підлягати капітанові Кеффелу, командиру сторожі лорда Брайта. Насправді ж Фоксглов зі сторожі королеви, Керф із військ Оленячого замку і старий Ред з охорони короля Шрюда об’єдналися, утворивши власну раду. Якщо вони й складали комусь регулярно звіти, то це була леді Пейшенс. З часом солдати Баку почали називати її пані Оленячого замку.