Выбрать главу

Моллі, здавалося, не до кінця розуміла.

— Ти справді не проти, щоб я повернулася до ліжка?

— Ні, давай, уперед, ми впораємося. Йди вже, йди.

Він загорнув дитину в покривало, притулив собі до плеча. Порівняно з його темними долонями та здавалася крихітною. Моллі повільно перейшла через кімнату. Глянула на Барріча, але він дивився лише на дитяче личко.

— А тепер — шу-шу-шу, — сказав він маляті. — Шу-шу-шу.

Моллі тяжко забралася в ліжко, натягла покривала. Барріч не сідав. Стояв перед каміном, трохи погойдуючись і поплескуючи дитину по спинці.

— Баррічу, — тихо покликала його Моллі.

— Так? — Він не обернувся, щоб на неї глянути.

— Нема сенсу тобі спати у хліві за такої погоди. На зиму перебирайся досередини і спи біля каміна.

— О. Та нічого. Там не так уже й холодно. Знаєш, уся річ у звичці.

Запала коротка тиша.

— Баррічу. Я почувалася б у більшій безпеці, якби ти був поруч. — Голос Моллі був дуже тихим.

— О. Гаразд. То думаю, що я так і зроблю. Та цієї ночі нема чого боятися. А зараз спи. Обидві спіть.

Він похилив голову, я побачив, як його губи торкнулися маківки дитячої голівки. Почав тихо наспівувати. Я намагався розібрати слова, але його голос був надто тихим. Та й мови я не розумів. Дитячий плач наче заспокоювався. Барріч почав повільно ходити кімнатою, тримаючи дитину на руках. Туди й сюди, перед каміном. Я бачив його очима Моллі, аж доки й вона не заснула від його заспокійливого голосу. Все, що мені снилося пізніше, — це самотній вовк, що біг і біг, без кінця. Такий же самотній, як я.

Розділ 15. Кеттл

Королева Кеттрікен носила дитя Веріті, коли втекла від короля-в-очікуванні Регала, повернувшись до своїх Гір. Де­хто осуджував її за це. Казали, що коли б вона залишилася в Оленячому замку і стала противагою Регалові, то дитина народилася б там, у безпеці. Можливо, якби вона це зробила, Оленячий замок згуртувався б довкола неї, може, все герцогство Бак злютувалося б для опору наїзникам-остров’янам. Може, всі Прибережні герцогства змагалися б затятіше, якби мали королеву в столиці. Так дехто казав.

Та загальне переконання тодішніх мешканців Твердині, добре поінформованих про внутрішню політику регентства Провісників, було цілковито іншим. Усі без винятку вважали, що проти королеви Кеттрікен та її ненародженої дитини велася б брудна гра. Вони могли підкріпити це переконання тим, що навіть після того, як королева Кеттрікен покинула Оленячий замок, ті, хто підтримував Регала як короля, робили все можливе, аби її дискредитувати. Казали навіть, що батьком дитини, яку вона виношувала, був не Веріті, а його небіж, бастард Фітц Чівелрі.

Всі припущення, що трапилося б, якби Кеттрікен зосталася в Оленячому замку, — це тепер лише даремні спекуляції. Історичним фактом є те, що вона вірила: її дитя матиме найбільші шанси вижити, народившись у її любому Гірському королівстві. Вона повернулася в Гори також і з надією, що їй вдасться знайти Веріті та відновити владу свого мужа. Але пошуки не принесли їй нічого, крім туги. Знайшла місце битви супутників Веріті з нерозпізнаними напасниками. Коли стерв’ятники покинули непоховані тіла, зосталися тільки порозкидувані кості та шматки вбрання. Однак між цими останками вона знайшла синій плащ, який Веріті мав на собі, коли бачила його востаннє, і його ніж у піхвах. Тож повернулася до королівської резиденції у Джампі та оплакала свого чоловіка як покійного.

Ще сильніше пригнітили її отримані за кілька місяців після цього звістки, що в горах за Джампі помічено людей в одязі охоронців Веріті. Бачено їх поодинці, як вони самот­ньо блукали від одного гірського села до іншого. Скидалося на те, що вони неохоче вступали в розмови з селянами і, хоч яким жалюгідним був їхній стан, часто відмовлялися від допомоги або їжі. Ті, що з ними зустрічалися, усі без винятку описували їх як «нещасних» або «сердег». Час від часу хтось із таких скитальців потрапляв до Джампі. Здавалося, що вони неспроможні відповісти на запитання Кеттрікен про Веріті та розповісти, що з ним трапилося. Навіть не пам’ятали, як розлучилися з ним і за яких обставин. Ще здавалося, що вони всі до одного мали маніакальну потребу повернутися до Оленячого замку.

З часом Кеттрікен вирішила, що на Веріті та його охоронців учинено напад не лише фізично, а й магічно. Здогадувалася, що напасники, які атакували його стрілою та мечем, і зрадницька група Скіллу, що залякала й дезорієнтувала його охоронців, були знаряддями молодшого брата Веріті, принца Регала. Це посилило її безнастанну антипатію до дівера.