Я прокинувся від того, що хтось грюкав у двері. Підводячись у темряві, змерзлий і не зовсім розуміючи, що діється, я крикнув щось у відповідь.
— За годину рушаємо! — гукнули мені.
Я виплутався з покривал, вивільнився від Старлінг, що обхопила мене уві сні. Намацав чоботи, взувся, тоді знайшов плаща. Закутався в нього, захищаючись від холоду в кімнаті. Все, що тим часом зробила Старлінг, — негайно закопалася в постіль у теплому місці, де я лежав досі. Я схилився над ліжком.
— Старлінг?
Коли не почув відповіді, потягся вниз і трохи її потермосив.
— Старлінг! Виходимо менше ніж за годину. Вставай!
Вона тяжко позіхнула.
— Ти йди. Я буду готова. — Ще щільніше закуталася в покривала. Я стенув плечима й залишив її там.
Внизу, в кухні, Пелф наготувала вже цілу гору млинців. Тримала їх на кухонній плиті, аби були теплими. Запропонувала мені повну тарілку млинців з маслом і медом, я радо це все прийняв. Дім, ще вчора такий тихий, зараз був повний людей. Судячи з їхньої схожості, контрабанда була сімейною справою. Малий хлопець із лататим козеням сидів на стільці біля стола, згодовуючи тваринці шматки млинця. Я час від часу помічав, що він на мене дивиться. Коли ж усміхнувся у відповідь, очі хлопчика розширилися. Він із серйозним виразом обличчя підвівся, забрав тарілку, а козеня побігло за ним.
Нік перейшов через кухню, мав на собі чорний вовняний плащ, що сягав нижче литок. Плащ був обсипаний свіжими пластівцями снігу. Проходячи, помітив, що я на нього дивлюся.
— Готовий рушати?
Я кивнув головою.
— Добре. — Глянув на мене, виходячи. — Вдягнися тепліше. Хуртовина тільки починається. — Усміхнувся. — Ідеальна дорожня погода для нас із тобою.
Я сказав собі, що й не сподівався на веселу мандрівку. Закінчив снідати, перш ніж Старлінг зійшла вниз. Опинившись у кухні, вона мене вразила. Я думав, що менестрелька спатиме на ходу. Натомість вона була бадьора: щоки рожеві, вуста сміються. Зайшовши до кухні, обмінялася жартами з одним із чоловіків і вельми втішилася з цього заняття. Без зайвих церемоній підійшла до столу й наклала собі щедру порцію всякої їжі. Підвівши згодом голову з-над спорожнілої тарілки, побачила здивування на моєму обличчі.
— Менестрелів учать добре їсти, коли їм пропонують частування, — сказала вона.
Простягла мені свій кухоль. За сніданком пила пиво. Я наповнив її кухоль із глечика на столі. Саме відставила кухоль, зітхнувши при цьому, коли через кухню перейшов Нік, похмурий, як грозова хмара. Помітив мене, спинився враз.
— О. Томе. Вмієш правити конем?
— Звичайно.
— Добре?
— Досить добре, — спокійно відповів я.
— Коли так, то ми готові рушати. Мій кузен Генк мав правити, та цього ранку задихається, як ковальський міх, і вночі кашляв. Дружина його не відпустить. Але якщо ти зможеш правити візком…
— Він сподіватиметься, що це вплине на оплату, — несподівано втрутилася Старлінг. — Якщо правитиме конем для тебе, то зекономить на власному коні. І на тому, що з’їв би твій кузен.
На якусь мить Нік розгубився. Перевів погляд зі Старлінг на мене.
— Що правда, то правда, — зауважив я, намагаючись не посміхнутися.
— Гаразд, — погодився він і знову поквапом вийшов із кухні.
Невдовзі повернувся.
— Стара каже, що випробує тебе. Бачиш, це її кінь і візок.
Надворі ще не розвиднілося. Смолоскипи плювалися іскрами від вітру та снігу. Метушилися люди, щільно закутані в плащі, з піднятими каптурами. Стояли запряжені кіньми чотири фургони. В одному з них було повно людей, десь із п’ятнадцятеро. Скупчилися разом, тримаючи свій скарб на колінах, схиливши голови, щоб захиститися від холоду. Якась жінка глянула на мене. Її обличчя було дуже переляканим. До неї збоку притулилася дитина. Я міркував: звідки вони всі взялися? Двоє чоловіків занесли бочку до останнього фургона, а тоді натягли полотно над усім вантажем.
За фургоном, повним пасажирів, стояв менший двоколісний візок. У ньому прямо сиділа маленька стара жінка, вся загорнута в чорне. Була добре закутана в плащ, підняла каптур, зав’язала шаль, а на додачу ще й накинула на коліна дорожнє покривало. Не зводила з мене гострих чорних очей, коли я обходив її візка, запряженого крапчастою кобилою. Тварині не подобалася погода, упряж їй заважала. Я поправив усе найкраще, як умів, умовляючи заодно кобилу повірити мені. Закінчивши, підвів голову й помітив, що стара пильно до мене придивляється. Пасмо її волосся, що вибилося з-під каптура, виблискувало чорнотою, але не вся білизнá в ньому була снігом. Стиснула губи, проте не сказала нічого навіть тоді, коли я запхнув свій клунок їй під сидіння. Привітався, вилазячи на сидіння поруч із нею та беручись за віжки.