— Чого ти їдеш у Гори?
— Щоб побачитися з дядьком, — відповів я, бо так насправді й було.
Вона зневажливо пирхнула.
— Бакійський хлопець має дядька в Горах? І так хоче з ним побачитися, що ризикує заради цього головою?
Я глянув на неї.
— Він мій улюблений дядько. А ви, як я здогадуюсь, їдете до святині Еди?
— Це інші їдуть, — поправила вона мене. — Я надто стара, щоб молитися про плодючість. Шукаю пророка. — Перш ніж я встиг щось сказати, додала: — Він мій улюблений пророк.
Стара майже мені посміхнулася.
— Чого ви не подорожуєте з іншими, у фургоні? — спитав я.
Супутниця холодно на мене глянула:
— Вони ставлять надто багато запитань, — відповіла.
— Ах! — сказав я й усміхнувся їй, приймаючи докір.
За кілька хвилин вона озвалася:
— Я вже давно сама, Томе. Люблю прямувати власними стежками, триматися власних порад і сама вирішувати, що їсти на вечерю. А вони доволі милі люди, але гребуться і дзьобають, як зграя курчат. Коли б їх залишити на власні сили, ніхто не здолав би цієї дороги самотужки. Всім їм потрібно, щоб інші казали: «Так, так, ось що ми маємо робити, заради цього варто ризикнути». А тепер, коли вони вже вирішили, рішення важить більше, ніж усі вони. Ніхто з них не може відступитися від нього.
Хитнула головою, а я замислено кивнув. Довгий час вона нічого більше не казала. Наша дорога вийшла до річки. Ми поїхали вздовж неї, вгору проти течії, між убогими кущами й дуже молодими деревами. Я насилу міг її розгледіти крізь сніг, що падав, не припиняючись, але чув річковий запах і шум течії. Замислився: скільки нам доведеться проїхати до місця, де ми спробуємо переправитися. Тоді сам собі усміхнувся. Був певен, що Старлінг знатиме це, коли я побачуся з нею ввечері. Цікаво, чи Ніка порадувало її товариство?
— З чого ти смієшся? — раптом зажадала стара.
— Я подумав про свою приятельку, менестрельку Старлінг.
— І це вона викликає в тебе таку посмішку?
— Інколи.
— Кажеш, вона менестрелька. А ти? Теж менестрель?
— Ні. Я вівчар. Переважно.
— Бачу.
Наша розмова знову обірвалася. Коли вже почало сутеніти, вона сказала мені:
— Можеш називати мене Кеттл.
Чайник? Дивне ім’я.
— А я Том.
— Ти кажеш мені це вже втретє, — нагадала вона.
Я сподівався, що, коли споночіє, ми розіб’ємо табір, але Нік підганяв нас далі. Ми ненадовго зупинилися, він витяг два ліхтарі та розвісив їх на кількох фургонах.
— Просто їдь за світлом, — коротко сказав він мені, проїжджаючи повз нас. Наша кобилка саме так і зробила.
Вже геть потемніло, а холод ставав дедалі дужчим, коли фургон перед нами збочив з дороги і в’їхав у прогалину між деревами над річкою. Я слухняно повернув кобилу слідом за фургоном, і ми звалилися вниз із дороги з таким гуркотом, що Кеттл вилаялася. Я посміхнувся, бо мало гвардійців з Оленячого замку зробили б це крутіше.
Невдовзі ми зупинились. Я сидів на своєму місці, здивований, бо нічого не бачив. Ріка була чорною навальною силою десь ліворуч від нас. Вітер, що віяв з її боку, додавав до холоду нову нотку вологи. Прочани у фургоні перед нами неспокійно ворушились і тихо перемовлялися. Я почув Ніків голос і побачив чоловіка, що йшов повз нас, ведучи коня. Проходячи, зняв з фургона ліхтар. Я поїхав слідом за ним. За мить виявилося, що чоловік і кінь увійшли до низької довгої будівлі, майже невидимої в темряві.
— Зсідайте, заходьте всередину, тут ми переночуємо, — знову наказав нам Нік, проминаючи нас.
Я зліз із візка та почекав, щоб допомогти спуститися Кеттл. Коли подав їй руку, вона здавалася ледь не здивованою.
— Дякую, добрий сер, — тихо сказала мені.
— На здоров’я, міледі, — відповів я.
Вона взяла мене під руку, і ми пішли до будівлі.
— Як на вівчаря, в тебе збіса гарні манери, Томе, — зауважила Кеттл геть іншим тоном.
Біля дверей пирснула сміхом і зайшла досередини, залишивши на мене розпрягання кобили. Я хитнув головою, але мимоволі всміхнувся. Ця стара мені подобалася. Я закинув свого клунка на плече й завів кобилу в будівлю, куди вже зайшли інші. Знявши з неї упряж, озирнувся довкола. Це було довге приміщення, без жодних перегородок. У одному його кінці в каміні горів вогонь. Низьку будівлю зведено з річкового каменю та глини, долівка була земляною. В іншому кінці стояли коні, з’юрмившись довкола ясел, повних сіна. Коли я привів до них нашу кобилку, один із Нікових людей приніс два відра води, щоб наповнити корито. Судячи з кількості гною у цьому кінці приміщення, контрабандисти часто тут ховалися.