— Що тут було раніше? — спитав я Ніка, приєднавшись до решти довкола каміна.
— Овечий вигін, — відповів він. — А це — кошара для раннього окоту. Пізніше ми тут стригли овець, скупавши їх у річці.
На якийсь час його сині очі наче задивилися кудись далеко. Тоді він гірко реготнув.
— Це було дуже давно. Тепер тут не досить паші для кози, не кажучи вже про овець, яких ми мали. — Показав на вогонь. — Краще поїж і спи, доки можеш, Томе. Бо для нас ранок настає дуже рано.
Коли Нік мене минав, його погляд, здається, затримався на сережці.
Їжа була простою. Хліб і в’ялена риба. Вівсянка. Гарячий чай. Більшість харчів належала прочанам, але Нік взяв у дорогу досить припасів, тож вони не заперечували, коли його люди і ми зі Старлінг попоїли разом з ними. Кеттл поїла сама, з власних запасів, і заварила собі власний чай. Інші прочани були з нею ввічливими, вона відповідала їм чемністю, але між ними виразно не було жодного зв’язку, тільки й того, що вони разом їхали до того ж місця. Здається, лише троє дітей із прощі не боялися її, випрошуючи сушені яблука та казки, аж доки Кеттл не перестерегла, що в них заболять животи.
У кошарі швидко потеплішало, — як через те, що її заповнили коні та люди, так і від каміна. Двері й віконниці щільно зачинено, щоб не випускати назовні світло та звуки, а ще тепло. Попри хуртовину й відсутність інших мандрівників на нашій дорозі, Нік волів не ризикувати. Я схвалював таку рису в контрабандиста. При вечері вперше дістав змогу добре оглянути всіх подорожніх. П’ятнадцять прочан різного віку та статі, не рахуючи Кеттл. Близько дюжини контрабандистів, а шестеро з них настільки скидалися на Ніка та Пелф, що доводилися їм щонайменше кузенами. Решта здавалася змішаною групою, але всі були професіоналами — міцними та пильними. Постійно не менше трьох стояли на варті. Говорили мало й досить добре знали свої завдання, тож Нік віддавав небагато наказів. Я набрав певності, що побачу той бік ріки і, ймовірно, кордон Гір. Це було найоптимістичніше моє відчуття за довгий час.
У такому товаристві Старлінг показала себе якнайкраще. Тільки-но ми поїли, вона взяла арфу. Хоча Нік часто нагадував нам, що слід розмовляти тихо, не заборонив лагідної музики та пісень, які вона виконала для нас. Для контрабандистів заспівала старовинну баладу про Гефта Вагаря, опришка, здається, найвідважнішого розбійника, якого тільки знало герцогство Бак. Навіть Нік усміхнувся, почувши цю пісню, а Старлінг пускала йому бісики, співаючи. Для прочан завела мелодію про круту річкову дорогу, що веде людей додому, а закінчила колисковою для трьох дітей. До того часу вже не тільки діти лежали, простягшись на імпровізованих постелях. Кеттл безапеляційно послала мене принести їй з візка все, потрібне для сну. Я міркував: коли ж це встиг дорости з візничого до служника, але, не кажучи й слова, приніс постіль. Здається, була в мене якась особливість, завдяки їй усі літні люди вирішували, що можуть розпоряджатися моїм часом, як їм заманеться.
Я розстелив власні покривала поруч із Кеттл та вклався до сну. Більшість інших людей довкола мене вже хропла. Кеттл скрутилася у своїх покривалах, як білка у своєму гнізді. Я уявляв, як боліли її кості від холоду, та небагато міг для неї зробити. Старлінг сиділа край каміна й розмовляла з Ніком. Час від часу її пальці легко пробігали по струнах арфи, їхні сріблясті нотки були контрапунктом до її низького голосу. Кілька разів довела Ніка до сміху.
Я майже заснув.
Мій брате?
Усе моє тіло здригнулося від шоку. Він був поблизу.
Нічноокий?
Звичайно! — Тоді весело: — Чи в тебе є тепер інший брат?
Ніколи! Тільки ти, мій друже. Де ти?
Де я? Надворі. Вийди до мене.
Я швидко підвівся і знову накинув плащ. Вартовий при дверях насупився, але нічого мені не сказав. Я вийшов у темряву, за стоянку фургонів. Хуртовина вщухла, а вітер розчистив латку зоряного неба. Сніг посріблив гілки всіх кущів і дерев. Я роздивлявся, шукаючи його, аж тут мені в спину вдарив чималий тягар. Я звалився долілиць у сніг, був би скрикнув, якби не те, що мені до рота набралося повно снігу. Зумів перевернутися, а радісний вовк кілька разів по мені потоптався.
Як ти знав, де мене шукати?
Як ти знаєш, де чухати, коли свербить?
Зненацька я зрозумів, що він має на увазі. Я не завжди усвідомлював наш зв’язок. Але зараз розшукати його й дотягтися думкою було не складніше, ніж звести докупи долоні власних рук у темряві. Звичайно, я знав, де він був. Він був частиною мене.