Пахнеш самицею. Завів собі нову пару?
Ні. Звичайно, ні.
Але у вас спільна нора?
Ми разом подорожуємо, як зграя. Так безпечніше.
Я знаю.
Якийсь час ми сиділи в цілковитому безруху думок і тіл, просто наново пристосовуючись до фізичної присутності один одного. Я знову почувся цілісним. Заспокоївся. Я не знав, що так сильно турбуюся за Нічноокого, аж доки його поява не розрадила мене. Відчув, що він приймає цю мою турботу, хоча й неохоче. Він знав, що я самотньо протистояв труднощам і небезпекам. Боявся, що я не виживу. Але він і просто нудьгував без мене. Йому бракувало мого способу мислення, ідей та дискусій, яких вовки ніколи не ведуть між собою.
Тому ти й повернувся до мене? — спитав я.
Нічноокий раптом підвівся і стрепенувся всім тілом.
Настав уже час повертатися, — відповів він ухильно. Тоді додав: — Я бігав з ними. Вони нарешті прийняли мене до зграї. Ми разом полювали, разом убивали, ділилися м’ясом. Це було дуже добре.
Але?
Я хотів бути вожаком. — Відвернувся, зиркнув на мене через плече, показав язика. — Ти знаєш, — я звик бути вожаком.
Ти вожаком? А вони не погодилися?
Чорний Вовк дуже великий. І швидкий. Думаю, що я сильніший за нього, але він знає більше хитрощів. Дуже схоже на те, як ти змагався з Серцем зграї.
Я ледь засміявся, а він обернувся до мене й показав зуби, вдаючи, що хоче загарчати.
— Спокійно, — тихо сказав я, відпихаючи його руками. — Ну й що трапилося?
Він звалився поруч зі мною.
Він і далі вожак. Далі має пару та лігво. — Нічноокий замислився, а я відчув, що він змагається з концепцією майбутнього. — Може бути інакше, іншого разу.
— Це можливо, — погодився я і легенько почухав його за вухом. Він розпластався на снігу. — Ти колись до них повернешся?
Доки я чухав йому вуха, йому складно було зосередитися на моїх словах. Тож я перестав це робити і спитав його ще раз. Він схилив голову вбік і весело глянув на мене.
Спитай мене колись, тоді, можливо, відповім.
Якогось дня, — погодився я з ним. — Я тішуся, що ти тут. Та й досі не розумію, чого ти до мене повернувся. Ти міг зостатися зі зграєю.
Його очі зустрілися з моїми, і, попри темряву, я зрозумів, що в них чаїлося.
Тебе покликано, так? Хіба ж твій король не завив до тебе: «Йди до мене»?
Я мимоволі кивнув.
Мене покликано.
Зненацька Нічноокий встав, обтрусився. Глянув у ніч.
Якщо тебе покликано, то й мене теж.
Він неохоче у цьому зізнався.
Ти не повинен йти зі мною. Цей виклик мого короля в’яже мене, а не тебе.
Отут ти помиляєшся. Що в’яже тебе, в’яже й мене.
Я не розумію, як це могло трапитися, — обережно сказав я.
Я теж. Але так воно є. Він покликав нас: «Йди до мене». Якийсь час я міг на це не зважати. Та більше ні.
Мені так шкода. — Я шукав способу, щоб виразити це. — Він не мав права на тебе. Я це знаю. Не думаю, що він навмисне тебе покликав. Не думаю, що він навмисне зв’язав мене. Але так трапилося, і я мушу до нього йти.
Я встав, стріпав сніг, який почав танути. Мені було соромно. Веріті, якому я вірив, зробив це зі мною. Це вже було досить погано. Та через мене примус накинуто вовкові. Веріті не мав жодного права вимагати щось від Нічноокого. Зрештою, я теж не мав такого права. Те, що між нами відбувалося, завжди було добровільним, обопільним даванням і прийманням, без жодних зобов’язань. А тепер він через мене був пійманий у пастку. Так, наче я сам замкнув його у клітці.
Тож ми ділимо цю клітку.
Я не хотів би цього. Шкодую, що не можу тебе звільнити. Та я навіть не знаю, як звільнитися самому! Взагалі не розумію, як ти зв’язаний, то й не знаю, як тебе відпустити. Ми з тобою поділяємо Віт. Ми з Веріті поділяємо Скілл. Як його Скілл-послання могло пройти через мене й захопити тебе? Ти ж навіть не був зі мною, коли він мене покликав.
Нічноокий непорушно сидів на снігу. Здійнявся вітер, при слабкому зоряному світлі я бачив, як пробігають хвильки по його хутрі.
Я завжди з тобою, брате. Ти, може, не завжди мене усвідомлюєш, але я завжди з тобою. Ми одне ціле.
Ми багато чого поділяємо, — погодився я. Неспокій терзав мене, свербів і зудів.