Ні. — Він повернувся до мене й заглянув просто мені в очі. Так не зробив би жоден дикий вовк. — Не поділяємо. Ми одне ціле. Я вже не вовк, ти вже не людина. Я не маю назви для того, чим ми є разом. Може, той, хто розповідав нам про Стару кров, мав би слово, щоб це виразити. — Він помовчав. — Бачиш, наскільки я людина? Кажу тобі про слово для ідеї. Та слова не потрібні. Ми існуємо, і ми те, чим ми є.
Я звільнив би тебе, якби міг.
Міг? Я б з тобою не розлучався.
Я не це мав на гадці. Мені йшлося про те, щоб ти мав своє власне життя, для себе самого.
Нічноокий позіхнув, тоді потягся.
Я й матиму своє власне життя, для нас обох. Ми здобудемо його разом. Отож. Подорожуємо вночі чи вдень?
Я подорожую вдень.
Він відчув, що я маю на увазі.
Ти далі мандруватимеш з цією величезною зграєю? Чого б тобі не звільнитися від неї і не побігти зі мною? Ми бігли б швидше.
Я похитав головою.
Це не так просто. Щоб дістатися туди, куди ми мусимо йти, я потребуватиму схованки, а не маю жодної, що була б тільки моєю. Потребую допомоги цієї зграї, щоб вижити за такої погоди.
Тоді настали тяжкі пів години, коли я намагався пояснити йому, що мені потрібна підтримка інших з каравану, аби дістатися Гір. Якби я мав власного коня і запаси, не завагався б довіритися удачі та рушити тільки з вовком. Але пішки, лише з тим, що я міг би нести сам, змагаючись із глибокими снігами та ще глибшим холодом Гір, не згадуючи вже про переправу через річку? Я не був аж таким дурнем.
Ми могли б полювати, — наполягав Нічноокий. — Вночі спали б разом, закопавшись у сніг. — Він дбав би про мене, як це й завжди було. Лише впершись, як слід, мені вдалося його переконати, що я й далі мушу подорожувати так, як робив це досі. — Тож мені й далі доведеться скрадатися, як бездомному псові, за всіма цими людьми?
— Томе? Томе, де ти там? — У Ніковому голосі чутно було роздратування і стурбованість.
— Тут! — Я вийшов із кущів.
— Що ти там робив? — підозріливо спитав він.
— Відливав, — відповів я йому. Зненацька вирішив. — А мій пес побіг за мною з міста і наздогнав нас тут. Я залишив його з друзями, та він, видно, перегриз шнурок. Гей, хлопчику, ходи до нас.
Я тобі п’яту відгризу, — люто запропонував Нічноокий, але послухався і слідом за мною вийшов на чистий простір дворища.
— Великий, як холера, — зауважив Нік. Схилився вперед. — Здається, він більше ніж наполовину вовк.
— Мені вже казали таке у Ферроу. Це бакійська порода. Ми їх використовуємо для випасу овець.
Ти за це поплатишся. Я тобі обіцяю.
Замість відповіді, я схилився, поплескав його по спині, тоді почухав за вухами.
Нічноокий, метельни хвостом.
— Це вірний старий пес. Слід було мені здогадатися, що він не залишиться сам.
Чого тільки я не терплю заради тебе.
Він метельнув хвостом. Один раз.
— Бачу. Гаразд. Найкраще тобі піти всередину й лягти спати. Іншого разу не відходь сам. За жодною потребою. Принаймні попередь мене. Коли мої люди на варті, то стають нервовими. Можуть перерізати тобі горло, перш ніж розпізнати.
— Розумію.
Я пройшов просто повз двох таких.
— Ніку, то ти ж не проти, так? Я про собаку. — Намагався поводитися по-дружньому й зніяковіло. — Він може залишатися надворі. Це добрий сторожовий пес, справді.
— Тільки не сподівайся, що я його за тебе годуватиму, — буркнув Нік. — І щоб він не завдавав нам клопотів.
— О, я певен: він не завдаватиме жодного клопоту. Правда ж, хлопчику?
Старлінг вибрала саме цю мить, щоб підійти до дверей.
— Ніку? Ф… Томе?
— Ми тут. Ти мала рацію, він просто ходив відлити, — спокійно відповів Нік.
Узяв Старлінг за плече та повів її назад до кошари.
— Що це? — зажадала вона, її голос лунав майже тривожно.
Зненацька я мусив ризикнути всім, покладаючись на її сприт і нашу дружбу.
— Просто пес, — швидко сказав я. — Нічноокий, вочевидь, зірвався з прив’язі. Коли я залишав його в Кріса, то просив пильнувати за ним, бо він захоче податися за мною. Та Кріс не послухав, і ось він тут. Думаю, доведеться забрати його з собою в Гори, хай там що.
Старлінг втупилася у вовка. Її очі були такими ж широкими й чорними, як нічне небо над нами. Нік сіпнув її за руку, і вона нарешті обернулася до дверей.
— Думаю, так, — насилу вимовила вона.
Я мовчки подякував Еді та всім іншим богам, які тільки могли мене вислухати.