Що таке?
Моя пара привела щенятко. Далеко звідси.
Раптова турбота.
А хто ж полюватиме, щоб їх нагодувати? Нам не слід до неї повернутися?
Серце зграї дбає про неї.
Звичайно. Я мав би знати. Він розуміє значення зграї, хай як би не відмагався. Тоді все гаразд.
Встаючи та упаковуючи покривала, я шкодував, що не можу прийняти цього так оптимістично, як Нічноокий. Знав, що Барріч дбатиме про них. Такою була його природа. Згадав усі роки, коли ріс під його опікою. Тоді я часто його ненавидів, але тепер не міг вигадати нікого іншого, кому волів би довірити турботу про Моллі та наше маля. Крім себе самого. Я прагнув дбати про них, навіть колихати крикливу дитину посеред ночі. Хоча зараз мені дуже хотілося, щоб та прочанка знайшла спосіб зацитькати дитину. Я розплачувався страшенним головним болем за Скілл-шпигування минулої ночі.
Здається, що таким способом була їжа, бо, отримавши скибку хліба і трохи стільникового меду, дівчинка заспокоїлася. Ми всі снідали поквапом, не було нічого гарячого, крім чаю. Я помітив, що рухи Кеттл дуже скуті, та пожалів її. Приніс їй кухлик гарячого чаю, щоб вона потримала його в руках і зігріла покручені пальці, доки я згортав її покривала. Я ніколи ще не бачив рук, так спотворених ревматизмом. Вони скидалися на пташині пазурі.
— Мій давній друг казав мені, що часом опік кропиви заспокоював його руки, коли вони боліли, — порадив я їй, зв’язуючи її клунок.
— От знайдеш мені кропиву під снігом — і я її спробую, хлопче, — роздратовано відповіла Кеттл.
Та вже за кілька хвилин запропонувала мені сушене яблуко зі свого невеличкого запасу. Я прийняв його з вдячністю. Доки вона допивала чай, я повантажив наші речі на візок і запряг кобилу. Озирнувся довкола, але не побачив жодного сліду Нічноокого.
Я полюю, — прийшла відповідь.
Хотів би я бути з тобою. Удачі.
Хіба ми не повинні говорити якнайменше, щоб Регал нас не почув?
Я не відповів. Чистий холодний ранок ледь не вражав яскравістю порівняно зі вчорашнім снігопадом. Було холодніше, ніж учора, вітер з-над ріки, здається, пробирався мені під одяг, знаходячи отвори в рукавах та комірах і втикаючи туди студені пальці. Я допоміг Кеттл сісти у візок, а тоді закутав стару в одне з її покривал, на додачу до всіх хусток та шалей.
— Мати добре тебе вишколила, Томе, — зі щирою сердечністю промовила вона.
Я не відповів на це зауваження, тільки трохи зморщився. Старлінг і Нік стояли, розмовляючи, доки всі не були готовими до виходу. Тоді вона сіла на свого гірського коника і зайняла місце поруч із Ніком на чолі нашої валки. Я сказав собі, що, ймовірно, про Ніка Голдфаста вийде краща балада, ніж про Фітца Чівелрі. Якби йому вдалося переконати її повернутися разом від гірського кордону, моє життя тільки спростилося б.
Я зайнявся своєю роботою. Та вона була нескладною, пильнуй лише, щоб кобила не відстала надміру від прочанського фургона. Я мав досить часу, аби оглянути край, яким ми проїжджали. Повернулися на мало вживану дорогу, якою їхали вчора, і далі просувалися вгору вздовж ріки. Над самою рікою зрідка росли дерева, та вже недалеко від берега, де місцевість ставала хвилястою рівниною, на зміну деревам приходили чагарник і щіть. Узвози та промоїни перерізали нашу дорогу, тягнучись до річки. Здається, колись тут було вдосталь води, може, навесні. Але тепер земля була сухою, як не брати до уваги кристалічного невтоптаного снігу, що замів її, наче пісок, і ріки у своєму річищі.
— Вчора ти через менестрельку посміхався сам собі. Через кого ж ти сьогодні супишся? — тихо поцікавилася Кеттл.
— Я подумав, що сором бачити, до чого дійшла ця багата земля.
— Он як? — сухо спитала вона.
— Розкажіть мені про свого віщуна, — сказав я, і то більше для того, щоб змінити тему.
— Він не мій, — з ноткою суворості відповіла вона. Тоді поступилася. — Те, що я роблю, ймовірно, дурниця. А того, кого шукаю, можливо, нема взагалі. Та що краще я можу робити у своєму віці, окрім як ганятися за химерою?
Я мовчав. Починав здогадуватися, що саме на безмовне запитання стара відповість найкраще.
— Знаєш, що у цьому візку, Томе? Книжки. Сувої та записи. Нагромаджені впродовж років. Я збирала їх у багатьох землях, навчилася читати багатьма мовами й абетками. У багатьох місцях я знову й знову знаходила згадки про Білих Пророків. Вони з’являються на перехрестях історії та формують її. Дехто каже, що вони приходять, аби звернути історію в належне русло. Томе, є люди, що вірять у коловорот часу. Вся історія — це велике колесо, і воно невблаганно обертається. Як приходять і минають пори року, як місяць нескінченно повторює свій цикл, — так само діється з часом. Ведуться ті самі війни, настають ті самі катастрофи, такі самі люди, злі чи добрі, здобувають владу. Людство ув’язнене в цьому колесі, приречене вічно повторювати вже зроблені нами помилки. Хіба що хтось прийде, щоб це змінити. Далеко на півдні є країна, в якій вірять, що в кожному поколінні десь на світі з’являється Білий Пророк. Він або вона приходить, і якщо люди слухають їхню науку, то часовий цикл повертає на кращий шлях. Якщо ж на пророка не зважають, то це спихає весь час на темнішу путь.