Місцевість, яку ми перетинали, здавалася одноманітною, але була ледь горбистою. Нарешті ми доїхали до кінця довгого підйому та побачили внизу будівлі, непомітні з дороги. Вечоріло. В одному вікні горіло самотнє світло. Доки ми під’їжджали, запалали інші вогні, а Нічноокий піймав у вітрі слід диму. Нас чекали.
Будівлі були досить новими. Скидалося на те, що їх зведено недавно. Ми наблизилися до великої стодоли. Загнали туди фургони та все інше, хоч коней і довелося вести вниз, бо стодолу збудовано так, що вона наполовину була під землею. Саме тому її не можна було побачити з дороги. Не сумніваюся, що так воно й задумувалося. Людина, яка б не знала про це місце, нізащо його не помітила б. Довкола стодоли та інших будівель насипано землю з розкопу. За товстими стінами, за щільно зачиненими дверима не чути було навіть вітру. У своєму стійлі заворушилася молочна корова: почула, як ми розпрягаємо коней і заводимо їх до переділок. Там були солома, сіно й жолоб зі свіжою водою.
Прочани висідали з фургона, я допомагав Кеттл спуститися вниз, коли двері знову відчинилися. Гнучка молода жінка з гривою рудого волосся ввірвалася досередини. Стала перед Ніком — руки в боки, стиснуті кулаки.
— Хто ці люди і навіщо ти їх сюди привів? Що доброго у криївці, про яку знає пів околиці?
Нік передав коня комусь зі своїх людей, обернувся до рудоволосої. Не кажучи й слова, обійняв її за плечі та поцілував. Але за мить вона його відштовхнула.
— Що ти собі…
— Вони добре заплатили. Мають власні харчі, можуть тут переночувати. Завтра рушать у Гори. Там, на верховинах, усім байдуже, хто ми і що робимо. Немає жодної небезпеки, Тел, ти надто переймаєшся.
— Мушу перейматися за двох, бо ти й не знаєш, що це таке. Я наготувала їжу, але на такий гурт її замало. Чого ти не послав птаха, щоб мене попередити?
— Я посилав. Він не прилетів? Мабуть, його затримала хуртовина.
— Ти завжди так кажеш, навіть коли й не думав це робити!
— Та заспокойся, жінко. Я маю добру звістку. Повернімось до тебе в дім і порозмовляймо.
Коли вони виходили, Нік невимушено обійняв її за стан. Завдання розмістити нас дісталося його людям. Там була солома, щоб спати, вдосталь місця для всіх. Надворі криниця з корбою та відром для води. В одному кінці стодоли — невеликий камін. Страшенно димів, але годився, щоб приготувати їжу. Тепла в стодолі не було, тільки й того, що краще, ніж просто неба. Та ніхто не скаржився. Нічноокий зостався за дверима.
У них тут у загорожі повно курчат, — сповістив він мене. — І ще є голуб’ятня.
Не чіпай їх, — перестеріг я його.
Старлінг поривалася було вийти з Ніковими людьми, що йшли до будинку, але вони зупинили її біля дверей.
— Нік казав, що вночі всі ви мусите зоставатися тут, усередині. — Чоловік кинув мені промовистий погляд. — Зараз наносіть води, бо, вийшовши, ми засунемо двері. Щоб краще захищали від вітру.
Це пояснення нікого не обурило, і ніхто не висловив свого сумніву. Контрабандист, очевидячки, вирішив: що менше ми знаємо про його криївку, то краще. Це зрозуміло. Замість нарікати, ми взялися набирати воду. За звичкою, я наповнив жолоб для коней. Витягуючи п’яте відро, міркував, чи відучуся колись насамперед піклуватися про тварин. Зате прочани подбали про власну вигоду. Невдовзі я почув запах їжі, що варилася на вогнищі. Ну що ж, у мене було в’ялене м’ясо та сухарі. Цього вистачить.
Ти міг би пополювати зі мною. Тут є здобич. Влітку тут був город, кролики досі прибігають за бадиллям.
Нічноокий розлігся біля курника, між передніми лапами — скривавлене кроляче тільце. Їв, не спускаючи очей із засипаного снігом городу, — чекав іншої здобичі. Я поквапом пережовував шматок в’яленого м’яса, громадячи тим часом солому для постелі Кеттл у стійлі за переділкою її коня. Саме розстелив там їй покривало, коли вона повернулася, несучи з собою чайник.
— Хто тебе приставив до моєї постелі? — зажадала вона. Коли я набрав повітря, щоб відповісти, додала: — Ось тобі чай, як маєш власний кухлик. Мій у торбині на візку. Ще там трохи сиру та сушених яблук. Принеси це для нас, от молодець!