Роблячи це, я почув голос Старлінг і гру на арфі. Не сумнівався, що вона наспіває собі на вечерю. Що ж, саме так і роблять менестрелі, навряд чи вона зостанеться голодною. Я приніс Кеттл її торбину, а вона вділила мені чималу пайку, собі ж узяла зовсім мало. Ми сиділи на покривалах і їли. Під час трапези вона постійно на мене поглядала й нарешті заявила:
— У твоїх рисах є щось знайоме, Томе. Чи ти казав, з якої частини Баку походиш?
— З міста Баккіпа, — не замислюючись, відповів я.
— Ах. І хто ж твоя мати?
Я завагався, а тоді випалив:
— Сал Флатфіш.
У неї було багато дітей, їх стільки бігало Баккіпом, що, мабуть, когось із них таки звали Томом.
— Тобто Камбала? Це ж рибальське прізвище, чи не так? І як це син жінки-рибалки став вівчарем?
— Мій батько пастушив, — вигадав я. — Ми займалися то тим ремеслом, то цим і якось давали собі раду.
— Бачу. І батьки навчили тебе бути чемним з літніми жінками. І ще ти маєш дядька в Горах. Напрочуд дружна сім’я.
— Він замолоду рушив у мандри, то й осів там. — Від такої пильності мене ледь не кинуло в піт. Здається, вона це помітила. — А що ви казали про ту частину Баку, звідки походить ваша сім’я? — зненацька спитав я.
— А я нічого не казала, — з легкою посмішкою відповіла Кеттл.
Раптом біля дверець стійла з’явилася Старлінг. Присіла на них, схилилася.
— Нік стверджує, що за два дні ми переправимося через ріку, — втішила вона мене.
Я кивнув, але нічого не відповів.
Менестрелька встала, обійшла довкола стійла і кинула свій клунок поруч із моїм. Наче так і треба. Потім усілася, спершись на свою поклажу, з арфою на колінах. Повела далі:
— Там, біля каміна, дві парочки сваряться-чубляться. До їхнього дорожнього хліба потрапило трохи води, а все, що вони можуть надумати, — це гарикатися, хто в цьому завинив. Одна дитина хвора і блює. Бідне маля. І чоловік, який так розсердився через промоклий хліб, каже, що годувати хвору дитину — тільки переводити харчі. Хай спершу видужає.
— Це, либонь, Раллі. Більшого скнари й заводіяки я ніколи не зустрічала, — з серцем сказала Кеттл. — А хлопчик — Селк. Відколи ми покинули Чалсед, він раз у раз нездужає. Не інакше, вже й раніше хворів. Думаю, мати вважає, що святиня Еди може його зцілити. Хапається за соломинку, але має для цього золото. Чи, радше, мала.
Вони обидві зайнялися плітками. Я скулився у своєму кутку, прислухався у пів вуха і дрімав. «Два дні до річки», — потішав я себе. А скільки ще до Гір? Перебив їхню розмову, щоб спитати Старлінг, чи вона знає.
— Нік казав, що наперед не визначиш, усе залежить від погоди. Та він запевнив, що не треба цим перейматися.
Її пальці ліниво бігали по струнах арфи. Майже відразу ж біля дверцят стійла з’явилося двоє дітей.
— Ти співатимеш знову? — спитала дівчинка.
Це була дитина, худа й вертка, як веретено, літ шести, у дуже поношеній сукенці. У волоссі застрягли соломинки.
— А ви б хотіли?
Замість відповіді, діти аж підскочили й сіли обабіч неї. Я думав, що Кеттл нарікатиме на таке вторгнення, але вона не сказала нічого, навіть коли дівчинка всілася просто перед нею. Натомість своїми покрученими старечими пальцями почала вибирати соломинки з волосся дівчати. Вона була темноокою, в руках стискала лялечку з вишитими очима та ротом. По тому, як вона усміхнулася Кеттл, я зрозумів, що вони давно знайомі.
— Заспівай про бабцю та її свиню, — попрохав Старлінг хлопчик.
Я підвівся і забрав своє майно.
— Мушу трохи поспати, — вибачився я.
Зненацька перебування між дітьми стало мені нестерпним.
Я знайшов порожнє стійло біля дверей стодоли і вклався там. Чув гомін прочан біля їхнього каміна. Здається, сварка там тривала досі. Старлінг заспівала пісню про бабцю, перелаз та свиню, а тоді про яблуньку. Почулися кроки прочан. Вони підійшли та посідали, щоб послухати музику. Подумавши, що мудріше б їм усім поспати, я заплющив очі.
Було вже геть темно й тихо, коли Старлінг напомацки пробралася до моєї переділки. Спершу в темряві наступила мені на руку, потім ледь не звалила свій клунок на мою голову. Я нічого не сказав, навіть коли вона розклалася поруч зі мною. Розстелила свої покривала, натягла їх і на мене теж, тоді прослизнула мені під бік. Я не ворушився. Раптом відчув, що її рука питально торкнулася мого обличчя.
— Фітце? — тихо сказала вона.
— Що?
— Наскільки ти довіряєш Нікові?
— Я ж тобі казав. Анітрохи. Та, думаю, він заведе нас у Гори, задля власної гордості, якщо не з іншої причини. — Я посміхнувся в темряві. — Репутація контрабандиста мусить бути бездоганною в очах тих, що знають, хто він. Він доведе нас туди.