— Ти на мене сердився сьогодні? — Коли я нічого не відповів, додала: — Ти так серйозно глянув на мене цього ранку.
— Тебе бентежить вовк? — відверто спитав я.
— То це правда? — мовила вона тихо.
— А раніше ти сумнівалася?
— У тій частині, де йшлося про Віт, — так. Думала, що це злобний наклеп на тебе. Що син принца може бути віттером… Ти не здавався людиною, яка ділить життя зі звіром. — Тон її голосу не залишав сумніву, як Старлінг оцінювала такий спосіб життя.
— Що ж, я роблю це. — Іскорка гніву, яка в мені спалахнула, спонукала до щирості. — Він для мене все. Все. Я ніколи не мав вірнішого друга, який, не вагаючись, віддав би своє життя за моє. І більше, ніж життя. Погодитися померти за когось — це одне. А всуціль присвятити комусь життя — це інша річ. От що він дає мені. Таку саму вірність, яку я даю моєму королю.
Я почав роздумувати. Ніколи досі не виклав би нашого зв’язку в таких термінах.
— Король і вовк, — тихо сказала Старлінг. Тоді додала, ще лагідніше: — І більше ніхто для тебе нічого не важить?
— Моллі.
— Моллі?
— Вона вдома. Там, у Баку. Вона моя дружина. — Коли я промовляв ці слова, аж дивно задрижав од гордості. Моя дружина.
Старлінг сіла на своїй постелі, впустивши під покривала подув холодного повітря. Я даремно намагався стягти їх назад.
— Дружина? Ти маєш дружину? — спитала вона.
— І дитину. Маленьку дівчинку. — Попри холод і темряву, я усміхнувся, кажучи це. — Моя донечка, — тихо промовив я, просто щоб почути, як це звучить. — Я маю вдома дружину та донечку.
Старлінг впала у темряві поруч зі мною.
— Та ну, це неможливо! — заперечила рішуче. — Я менестрелька, Фітце. Якби бастард одружився, вже крутилися б якісь чутки. Насправді був поголос, що ти обіцяний Целеріті, дочці герцога Бронді.
— Ми зробили все тихцем, — пояснив я.
— Ах. Розумію. Ти взагалі нежонатий. Вона твоя коханка, ти це хочеш сказати.
Її слова мене вжалили.
— Моллі моя дружина, — твердо сказав я. — У всьому, що має для мене вагу, вона моя дружина.
— А в тому, що має вагу для неї? І дитини? — тихо спитала Старлінг.
Я глибоко вдихнув.
— Коли повернуся, це буде перше, що ми залагодимо. Веріті пообіцяв мені, що, коли він стане королем, я поберуся, з ким побажаю.
Якась моя частка була вражена тим, як вільно я їй це кажу. Інша частка питала: а що вадить, коли Старлінг це знатиме? Яким полегшенням була можливість порозмовляти про це.
— То ти йдеш шукати Веріті?
— Я йду служити моєму королю. Надати всеможливу допомогу Кеттрікен та дитяті — спадкоємцю Веріті. А тоді маю рушити по той бік Гір, щоб знайти мого короля і повернути йому престол. Потім він прожене червоні кораблі від Шести герцогств, і ми знову втішатимемось миром.
Якусь мить панувала тиша, тільки вітер пронизливо завивав за стінами стодоли. А далі менестрелька тихо пирхнула:
— Зроби хоч половину цього, а я матиму свою героїчну пісню.
— Я не хочу бути героєм. Тільки зробити те, що мушу, аби здобути волю жити власним життям.
— Бідний Фітц. Ніхто з нас не має такої волі.
— А мені здається, що ти дуже вільна.
— Я? Мені здається, що кожен мій крок заводить мене в дедалі глибше болото, і що більше я змагаюся, то сильніше занурююся.
— Як це?
Старлінг здушено реготнула.
— Глянь на мене. Ось я, сплю в соломі та співаю за вечерю, ризикую в надії, що знайдеться-таки спосіб перетнути цю ріку та дістатися Гір. А досягну мети, подолавши це все? Ні. Далі мушу тягтися за тобою, поки ти не вчиниш чогось, вартого пісні.
— Але ж ти не мусиш це робити, — сказав я, дещо збентежений такою перспективою. — Можеш іти своїм шляхом, прокладаючи собі дорогу менестреля. Мені здається, що ти доволі добре даєш собі раду.
— Доволі добре. Доволі добре для мандрівного менестреля. Ти чув, як я співаю, Фітце. У мене непоганий голос і вправні пальці. Але я не надзвичайна, а потрібно саме це, щоб здобути становище замкового менестреля. Припускаючи, що за років п’ять іще будуть якісь замки. Не маю наміру співати слухачам із червоних кораблів.
Якусь мить ми обоє мовчали, роздумуючи.
— Розумієш, — сказала вона згодом, — я нікого не маю. Не стало ні батьків, ні брата. Не стало мого старого вчителя, не стало лорда Бронза, — він був до мене прихильний, переважно з огляду на мого вчителя. Не стало нікого, коли згорів замок. Бачиш, пірати покинули мене, прийнявши за мертву, а то б я справді була мертвою. — Я вперше почув у її голосі слід давнього жаху. Старлінг трохи помовчала, мабуть, передумувала все, про що воліла не згадувати. Я перекотився обличчям до неї. — Можу покладатися тільки на себе. І зараз, і завжди. Тільки на себе. А менестрель не може нескінченно мандрувати, співаючи за монети в заїздах. Як хочеш добре жити на старші літа, мусиш здобути собі місце в замку. Лише по-справжньому велика пісня зробить це для мене, Фітце. Я маю не так багато часу, щоб її знайти. — Її голос став тихшим, дихання теплішим, коли вона казала це. — Тож я піду за тобою. Бо ти, здається, спричиняєш великі події.