— Великі події? — Мене це насмішило.
Вона присунулася ближче.
— Великі події. Відречення принца Чівелрі від престолу. Тріумфальна перемога над червоними кораблями на острові Оленячого Рогу. Хіба ж ти не врятував королеву Кеттрікен від перекованих просто перед Полюванням Королеви Лисиці? А тепер про це складено пісню, таку, яку і я хотіла б написати. Не кажучи вже про розпалювання заворушень у ніч коронації принца Регала. Дивимось далі. Постання з мертвих, замах на життя Регала у Трейдфорд-голлі, звідки тобі вдалося втекти неушкодженим. Убивство пів дюжини його стражників, голіруч, та ще й у кайданах… І я ж відчувала, що мала б піти за тобою того дня! Та, сподіваюся, матиму ще непогані шанси побачити щось визначне, тримаючись відтепер поли твоєї сорочки.
Я ніколи не думав про ці події як про список викликаних мною речей. Хотів запротестувати, пояснити, що не я був їхнім призвідцею, що мене просто підхопили млинові колеса історії. Натомість просто зітхнув.
— Я лише хочу повернутися додому, до Моллі та нашої донечки.
— І вона, мабуть, прагне цього. Їй, мабуть, нелегко здогадуватися, повернешся ти чи ні.
— Вона не здогадується. Вона вже вважає мене мертвим.
За якийсь час Старлінг сказала з ваганням у голосі:
— Фітце. Вона гадає, що ти мертвий. Як ти можеш бути певним, що вона чекатиме твого повернення, що не знайде собі когось іншого?
Досі я бачив у власній уяві десяток сцен. Що я можу померти, так і не повернувшись додому, що, коли повернусь, Моллі бачитиме в мені брехуна та віттера, що її відштовхнуть мої шрами. Не сумнівався в її люті, бо я не сповістив їй, що живий. Та я поясню причину цього: я ж вірив, що вона знайшла іншого і щаслива з ним. Тоді вона зрозуміє і пробачить. Врешті-решт, це ж вона мене покинула. І чомусь я ні разу не уявив, що, повернувшись додому, побачу: моє місце при ній зайняв хтось інший. От я дурень. Чому не передбачив такого? Просто тому, що не міг уявити нічого гіршого?
— Думаю, краще б мені послати їй звістку, — казав я більше собі самому, ніж Старлінг. — Хоч два слова. Але ж я не знаю напевне, де вона тепер. І кому довірити таке послання.
— Скільки тебе не було? — прагнула знати вона.
— З Моллі? Близько року.
— Рік?! Чоловіки, — тихо пробурмотіла менестрелька, — виїжджають битися чи мандрувати і сподіваються, що їхнє життя чекатиме, коли вони повернуться. Сподіваєтесь, що покинуті вами жінки оратимуть поля, роститимуть дітей, лататимуть дах і пастимуть корів. А коли ви з’явитесь у дверях, знайдете своє крісло біля вогнища та гарячий хліб на столі. Ну так, і тепле охоче тіло в ліжку, що й досі вас чекає. — В її голосі зазвучав гнів. — Скільки днів минуло, відколи ти її покинув? Що ж, саме стільки днів вона й мусила обходитися без тебе. Час для неї не зупинився лише тому, що не стало тебе. І як же ти її уявляєш? Як вона колихає вашу дитину біля теплого каміна? А що скажеш на таке? Дитина плаче вдома сама, доки мати надворі, у дощ і вітер, намагається нарубати дров для вогню. Бо вогонь погас, коли вона пішла до млина, щоб змолоти трохи зерна на їжу.
Я прогнав таку картину. Ні. Барріч не дозволить цього.
— Уявляю по-різному. Не лише в добрі, — захищався я. — І вона не зовсім самотня. Мій друг дбає про неї.
— Ах, друг, — лагідно погодилася Старлінг. — Він непоганий з себе, розумний та достатньо відважний, щоб украсти кожне жіноче серце?
Я пирхнув.
— Ні. Він уже в літах. Упертий буркотун. А ще стійкий, надійний і розважливий. Завжди добре поводився з жінками. Чемно й доброзичливо. Він подбає про неї і про дитину. — Я усміхнувся сам собі й, знаючи, що це правда, додав: — Уб’є кожного, хто бодай грізно на них гляне.
— Надійний, добрий, розважливий? Добре поводиться з жінками? — Голос Старлінг став гучнішим, у ньому з’явився вдаваний інтерес. — Знаєш, яка рідкість такий чоловік? Скажи мені, хто він, бо я хотіла б його собі. Якщо твоя Моллі його відпустить.
Зізнаюся, що в цю мить я занепокоївся. Згадав день, коли Моллі дражнила мене, запевняючи, наче я найкраще, що вийшло зі стаєнь після Барріча. Коли я сприйняв це скептично, навіть не знаючи, комплімент це чи ні, вона запевнила, що серед дам він має добру славу, попри мовчазність і відлюдкуватість. Чи вона колись дивилася на Барріча, намагаючись його оцінити? Ні. Це мене вона кохала того дня, тулилася до мене, хоч ми й не могли побратися.