— Ні. Вона мене кохає. Тільки мене.
Я не збирався промовляти ці слова. Але якась нотка у моєму голосі, вочевидь, зачепила чуле місце в натурі Старлінг. Вона перестала мене мучити.
— Ох. То добре. Але, про мене, ти повинен вислати їй слівце. Надія підкріпить її сили.
— Зроблю це неодмінно, — пообіцяв я собі. Тільки-но дістануся Джампі. Кеттрікен знатиме, як послати звістку Баррічу. Я зможу вислати тільки дуже короткого листа, написаного неясно на випадок, коли б його перехопили. Можу попрохати його переказати їй, що я живий і повернуся до неї. Але як я маю передати йому цю звістку?
Я мовчки лежав, міркуючи в темряві. Не знав, де мешкає Моллі. Лейсі мала б знати. Та я не міг послати звістку через Лейсі так, щоб про це не довідалася Пейшенс. Ні. Жодна з них не повинна знати. Мусив бути хтось інший, кого б знали ми обоє і кому я міг би довіритися. Це не Чейд. Я йому довіряв, але ніхто не знає, як знайти Чейда. Навіть якщо знає його під цим іменем.
Десь у стодолі кінь ударив копитом об стіну перегородки.
— Ти геть притих, — шепнула Старлінг.
— Думаю.
— Я не хотіла тебе засмутити.
— Я не засмучений. Ти просто змусила мене замислитися.
— Ох. — Після паузи: — Я так змерзла.
— Я теж. Але надворі ще холодніше.
— Мені від цього нітрохи не тепліше. Пригорни мене.
Це не було проханням. Вона зарилася мені в груди, сховавши голову під моє підборіддя. Від неї гарно пахло. Як це жінки примудряються завжди гарно пахнути? Я незграбно її обійняв, вдячний за додаткове тепло, але занепокоєний близькістю.
— Так краще, — зітхнула вона. Я відчув, як її тіло розслабилося поруч із моїм. Вона додала: — Сподіваюся, невдовзі у нас буде нагода помитися.
— Я теж.
— Не те щоб ти аж так погано пахнув.
— Дякую, — кинув я трохи кисло. — А тепер даси мені поспати?
— Вперед. — Вона поклала руку мені на стегно. — Якщо не вигадаєш нічого іншого.
Я ледве перевів подих. «Моллі», — сказав собі. Старлінг була такою теплою і близькою, пахла так солодко. За звичаєм менестрелів, у її пропозиції не було нічого особливого. Для неї. Але для Моллі? Для мене?
— Я ж тобі казав. Я одружений, — насилу мовив я.
— Угу. Вона тебе кохає, а ти, вочевидь, кохаєш її. Але ж ми тут, нам холодно. Якщо вона так сильно тебе любить, то невже пошкодує крихти тепла й розради в таку холодну ніч?
Хоч як це було тяжко, я змусив себе трохи подумати, тоді в темряві сам собі посміхнувся.
— Вона не пошкодує. Вона просто мені голову відірве.
— Ах. — Старлінг тихо реготнула мені в груди. — Ясно. — Вона легенько відсунулася від мене. Я прагнув простягти руку й повернути її назад. — То, може, краще б нам поспати. Спи добре, Фітце.
Я так і зробив, але не відразу й не без жалю.
За ніч вітер посилився, а коли зранку відчинили двері стодоли, нас привітав свіжий шар снігу. Я гризся, що, коли він поглибшає, у нас будуть серйозні проблеми з фургонами. Але Нік, збираючи нас, здавався певним себе й веселим. Ніжно попрощався зі своєю дамою, і ми рушили знову. Він повів нас звідси не тією дорогою, якою ми сюди дісталися. Ця була гіршою, у кількох місцях її настільки засипав сніг, що фургони насилу пробивали собі шлях, осідаючи аж по днище. Частину ранку Старлінг їхала разом із нами, але потім Нік послав одного зі своїх людей спитати, чи не хотіла б вона їхати на чолі. Та радо подякувала за запрошення і негайно приєдналася до контрабандистів.
Невдовзі після полудня ми повернулися на дорогу. Здається, не дуже й виграли, так довго уникаючи второваної дороги, але, без сумніву, Нік мав для цього свої причини. Можливо, просто не хотів залишати надто помітного сліду, щоб не викрити своєї схованки. Ввечері ми дісталися до дуже вбогого притулку: кількох зруйнованих халупчин над берегом ріки. Дахи, покриті стріхами, були дірявими, тож на долівці в багатьох місцях лежало на кілька пальців снігу, а під дверима намело цілу кучугуру. Коні не мали жодного захисту, ми тільки завели їх за хатки, ховаючи од вітру. Напоїли їх з річки, всі вони отримали свою порцію зерна, та сіно тут їх не чекало.
Нічноокий пішов зі мною збирати дрова, бо хоча біля камінів було досить палива, щоб приготувати їжу, одначе на всю ніч його б не вистачило. Коли ми спускалися до річки шукати плавник, я міркував, як сильно змінилися наші з ним стосунки. Ми розмовляли менше, ніж колись, але я відчував, що усвідомлюю його виразніше, ніж будь-коли досі. Можливо, у нас не було такої потреби розмовляти. Але ми обидва змінилися за час, проведений нарізно. Тепер, дивлячись на нього, я інколи спершу бачив вовка, а лише тоді мого товариша.