Думаю, ти нарешті почав мене шанувати так, як я цього заслуговую.
У цьому твердженні було піддражнювання, але була й правда. Він зненацька з’явився у латці чагарнику на березі річки ліворуч від мене, легко переплигнув завіяну снігом стежку і якимсь дивом зник між кількома заметами та низькими безлистими кущами.
Ти вже не щеня, це правда.
Ми обидва вже не щенята. Ми відкрили це під час цієї подорожі. Ти зовсім перестав думати про себе як про хлопця.
Я мовчки трюхав крізь сніг і обмірковував це. Не можу сказати достеменно, коли нарешті вирішив, що я вже мужчина, а не хлопець, та Нічноокий мав рацію. Собі на подив, на мить я пошкодував за цим зниклим хлопцем, запальним, з гладеньким обличчям.
Здається, я був кращим хлопцем, ніж тепер чоловіком, — сумно зізнався я вовкові.
Чого б тобі не почекати, коли ти побудеш ним довше, і тоді вирішити? — порадив він.
Дорога, якою ми йшли, була саме такою завширшки, щоб помістився візок, а розпізнати її можна було лише по тому, що з-під снігу не стирчав чагарник. Вітер здував сніг, роблячи з нього скульптурні замети та вали. Я йшов проти вітру, моє чоло й ніс невдовзі запалали під його суворими поцілунками. Місцевість не надто відрізнялася від тієї, яку ми минали впродовж кількох останніх днів, але через те, що йшли тільки удвох із вовком, у тиші, здавалося, наче це інший світ. Тоді ми вийшли до ріки.
Я став на березі та роздивився навколо. Річка при берегах де-не-де підмерзла, а деякі уламки дерева, що пливли вниз по течії, несли на собі шапку брудного льоду й налиплого снігу. З того, як швидко перевертався плавник, видно було, наскільки течія сильна. Я намагався уявити всю річку замерзлою — і не міг. По той бік цього рвучкого потоку височіли пагорби, густо зарослі вічнозеленими ялинами та соснами. Від самого берега до пагорбів тяглася рівнина, покрита дубами та вербами. Я здогадався, що кілька років тому вода не дала поширитися пожежі. Міркував, чи цей берег ріки був колись так буйно зарослим.
Дивись, — тоскно гарикнув Нічноокий.
Я відчув жар його мисливського голоду. Ми вдвох спостерігали за високим оленем, що зійшов до ріки напитися. Підвів увінчану рогами голову, відчувши нас, але дивився спокійно, знаючи, що він у безпеці. Від думок Нічноокого про свіже м’ясо мій рот наповнився слиною.
Полювання по той бік буде куди кращим.
Я на це сподіваюся.
Він стрибнув з високого берега на край ріки — рінь та більші камені, засипані снігом, — помчав угору проти течії. Я теж спустився, хоч і не так граціозно, збираючи по дорозі хмиз. Іти внизу було тяжче, тут віяв суворіший вітер, що ніс холод ріки. Зате це була цікавіша та різноманітніша прогулянка. Я дивився, як Нічноокий біжить попереду. Тепер він рухався інакше. Втратив значну частку своєї щенячої цікавості. Замість ретельно обнюхати оленячий череп, як було б раніше, він лише швидко його перевернув, аби впевнитися, що це справді голі кості, а тоді рушив далі. Цілеспрямовано перевіряв плетиво плавнику, чи не ховається під ним якась здобич. Пильно оглянув підмиті схили берега, нюшачи там за слідами дичини. Стрибнув угору, піймав і зжер якогось малого гризуна, що посмів визирнути з виритої на схилі берега нори. Трохи розкопав вхід до нори, всунув туди кінчик носа, старанно обнюхав. Упевнившись, що інших мешканців там нема, побіг собі далі.
Йдучи за ним слідом, я оглядав ріку. Що більше її бачив, то більше вона мене лякала. Про її глибину та силу течії свідчили величезні стовбури дерев з клубками коренів, що погойдувалися і оберталися, гнані водним потоком. Я міркував, чи шторм у верхів’ях ріки був сильнішим і вивернув таких гігантів, чи ріка поступово підмивала їх, аж доки вони не попадали.
Нічноокий далі мене випереджав. Я ще двічі побачив, як він плигнув і зубами та лапами пришпилив гризуна до землі. Я не мав певності, що це за тварини, але на вигляд точнісінько щурі, а гладенька шерсть начебто підказувала, що у воді вони як удома.
М’ясо насправді не потребує назви, — іронічно зауважив Нічноокий, а мені довелося з ним погодитися.