Він радісно підкинув свою жертву, так що вона перевернулася в повітрі, і знову її піймав. Люто потермосив мертве тільце, ще раз його метнув, пританцьовуючи на задніх лапах. На мить його проста радість передалася мені. Він тішився вдалим полюванням, м’ясом, що наповнило живіт, і можливістю з’їсти його без поспіху та перешкод. Цього разу тільце пролетіло мені над головою, я підстрибнув, щоб його піймати, тоді підкинув ще вище. Нічноокий високо підплигнув, усі чотири лапи відірвалися від землі. Чисто піймав, тоді присів, показав мені здобич, провокуючи догнати його. Я покинув оберемок дерева й кинувся у погоню за ним. Він легко втік, тоді повернувся, дражнячись зі мною, пробігаючи просто повз мене, але так, що я не міг дотягтися до нього рукою і впіймати.
— Гей!
Ми враз припинили нашу гру. Я поволі підвівся. Це був один із Нікових людей, він стояв на високому березі, дивлячись на нас. Мав із собою лук.
— Назбирай дров і повертайся, — наказав він мені.
Я озирнувся довкола, але не побачив нічого, що могло б викликати гострий тон його голосу. Хай там як, підібрав свій порозкидуваний оберемок дерева та повернувся до хаток.
Я застав Кеттл біля вогнища, вона пильно переглядала якийсь сувій, геть не зважаючи на інших прочан довкола, що намагалися приготувати вечерю.
— Що це ви читаєте? — поцікавився я.
— Писання Кабали Білого. Це пророк і віщун часів Кімоали.
Я знизав плечима. Ці імена нічого для мене не означали.
— Завдяки його проводу укладено договір, що закінчив столітню війну. Це дало змогу трьом племенам об’єднатися в один народ. Вони поєднали і свої знання. Багато їстівних рослин, відомих досі лише у південних долинах Кімоали, перейшли до загального вжитку. Наприклад, імбир. І кім-овес.
— І це зробив один чоловік?
— Один чоловік. Чи, можливо, двоє, якщо лічити воєначальника, якого він переконав вчинити завоювання без нищення. Ось ідеться про нього: «Каталізатором за його часу був Дар Алес, змінювач сердець і життів. Прийшов він не для того, щоб бути героєм, а щоб розбудити героїзм в інших. Прийшов не для того, щоб здійснити пророцтва, а щоб відчинити двері у нове майбуття. Таким завжди є завдання каталізатора». А вище він написав, що кожен із нас може бути каталізатором у наш власний час. Що ти про це думаєш, Томе?
— Я б радше був вівчарем, — щиро відповів я. Слово «каталізатор» не належало до моїх улюблених.
Тієї ночі я спав поруч із Нічнооким. Кеттл тихо похропувала поблизу мене, а решта прочан збилися разом під однією зі стін хатини. Старлінг вирішила спати в іншій хатці, з Ніком і кількома його людьми. Якийсь час звуки її арфи та голосу зрідка долітали до мене з поривами вітру.
Я заплющив очі та намагався побачити уві сні Моллі. Побачив натомість бакійське селище. Воно палало, а червоні кораблі віддалялися від нього. Я приєднався до юнака, що підплив у темряві човном до борту червоного корабля. Метнув туди підпаленого смолоскипа, а тоді вилив відро дешевого риб’ячого жиру, який бідні люди використовують для ламп. Корабель загорівся, а коли хлопець відплив від нього, зайнялося вже й вітрило. Позаду за палієм разом з полум’ям здіймалися вгору прокляття і крики людей, що горіли живцем. Я був із ним тієї ночі та відчував його гіркий тріумф. У нього не зосталося нічого: ні сім’ї, ні дому, але він пролив частину крові тих, що пролили кров його рідних. Я розумів сльози, що змочили його усміхнене обличчя. Аж надто добре розумів.
Розділ 17. Переправа через річку
Мешканці Зовнішніх островів завжди насміхалися з люду Шести герцогств, називаючи нас рабами землі, селюками, спроможними хіба що гребтися в болоті. Остров’яни зневажають Еду, богиню-матір, якій дякують за урожай та приплід худоби. Кажуть, наче вона богиня осілих людей, що втратили всю силу духу. Самі вони шанують лише Еля, бога моря. Це не те божество, якому приносяться подяки, зате його іменем присягають. Єдине благословення, яке він посилає своїм вірним, — це бурі та труднощі, що мають їх загартувати.
Але, так міркуючи, вони неправильно оцінювали народ Шести герцогств. Вірили, що люди, які плекають рослини та розводять отари, невдовзі стануть такими ж боязкими, як їхні вівці. Остров’яни прибули до нас, вбиваючи та руйнуючи, і сплутали нашу турботу про свій люд зі слабкістю. Тієї зими посполиті мешканці герцогств Бак, Бернс, Ріппон і Шокз, рибалки та пастухи, гусячі пастýшки та хлопці-свинопаси прийняли війну, так невдало ведену розсвареними нобілями й розпорошеними арміями, та зробили її власною справою. Малих людей, простолюд країни, можна утискати лише доти, доки він не повстане для власного захисту, чи то проти чужинців, чи проти власного несправедливого владаря.