Єдиною прикметною річчю, що трапилася того вечора, була їжа: м’ясо та хліб, а навіть кухоль пива. Старий відчинив двері, щоб вручити мені тацю. Прийшовши забрати її, приніс мені два покривала. Я подякував, а його, здається, це вразило. Тоді він вразив мене, зауваживши:
— Маєш не тільки батькові очі, а й голос його.
Потім він досить квапливо зачинив двері мені перед носом. Пізніше ніхто вже до мене не озивався, а все, що я почув, — це лайка та глузування під час гри в кості. За голосами я вирішив, що у сторожці, крім старого ключника, було троє молодших чоловіків.
Під кінець вечора на зміну грі в кості прийшла тиха розмова. Я небагато міг розібрати зі сказаного через шум вітру надворі. Безгучно встав із ліжка та підійшов до дверей. Заглянувши крізь заґратоване віконце, побачив щонайменше трьох стражників. Старий спав у своєму ліжку в кутку, але ця трійця у золото-коричневих Регалових мундирах сприймала свої обов’язки всерйоз. Одним із них був ще безбородий юнак, на вигляд мав не більше ніж чотирнадцять літ. Двоє інших рухались, як солдати. В одного з них обличчя було ще сильніше пошрамованим, ніж моє. Я вирішив, що це забіяка. Другий мав старанно прикорочену бороду. Він, очевидно, командував двома іншими. Всі вони були якщо й не надто пильними, то й не сонними. Забіяка чимось дражнив юнака. Обличчя хлопця було похмурим. Принаймні ці двоє чогось не порозумілися. Вдосталь позадиравшись до хлопця, забіяка завів нескінченні нарікання на Мунсей. Питво погане, жінок мало, а ті, що є, холодні, як сама зима. Шкодував, що Регал ніяк не спустить їх зі смичі та не пошле на злодійських горлорізів гірської шльондри. Знав, що вони проб’ються до Джампі та візьмуть цю фортецю-дерево за кілька днів. Навіщо чекати? Нарікав і нарікав, знову й знову. Решта кивала головами, як на літанію, добре їм відому. Я відступив від вікна й повернувся до ліжка, щоб подумати.
Гарненька клітка.
Мене принаймні добре нагодували.
Не так добре, як попоїв я. Тобі потрібно трохи теплої крові у м’ясі. Скоро втечеш звідси?
Тільки-но придумаю, як це зробити.
Я приділив трохи часу, пильно обстеживши межі моєї камери. Стіни та підлога з тесаних дощок, старих і твердих, як залізо. Добре обшита стеля, до якої я ледь міг дотягтися пучками пальців. І дерев’яні двері зі заґратованим вікном.
Якщо я зумію звідси вийти, то лише у двері. Я повернувся до заґратованого вікна.
— Можна трохи води? — тихо озвався я.
Юнак неабияк злякався, а забіяка зареготав із цього. Третій стражник глянув на мене, тоді мовчки підійшов до бочки, що стояла в кутку, набрав води. Приніс повний ківшик, просунув його крізь ґрати. Дозволив мені напитися, тоді забрав ківшик і відійшов.
— Довго мене тут триматимуть?! — гукнув я йому вслід.
— До самої смерті, — впевнено відповів забіяка.
— Нам не можна з ним розмовляти, — нагадав хлопець, а сержант наказав:
— Стулити пельки!
Це розпорядження стосувалося і мене. Я стояв біля дверей та дивився на стражників, стиснувши руками ґрати. Хлопець був занепокоєним, але забіяка поглядав на мене жадібно, наче акула, що кружляє довкола здобичі. Небагато бракувало, щоб він запрагнув мене вдарити. Я міркував, чи може це на щось придатися. Мені вже неабияк набридло діставати удари, але, здається, це єдина річ, у якій я останнім часом досяг успіху. Тож вирішив трохи натиснути, аби побачити, що з цього вийде.
— Чому вам не можна зі мною розмовляти? — зацікавлено спитав я.
Вони перезирнулися.
— Відійди від вікна й заткнися! — наказав мені сержант.
— Я ж просто спитав, — лагідно запротестував я. — Що поганого в тому, аби зі мною заговорити?
Сержант підвівся, а я відразу ж слухняно відступив назад.
— Мене зачинено, а вас тут троє. Я занудьгував, та й усе. Можете принаймні сказати мені, чи знаєте, що зі мною зроблять?
— Зроблять те, що мали зробити, коли вбили тебе вперше. Повісять над водою, порубають на шматки і спалять, бастарде, — потішив мене забіяка.
Сержант обернувся до нього.
— Знай мовчи. Він тебе підбурює, ідіоте. Не смійте ніхто сказати йому й слова. Жодного слова. Отак ці віттери й беруть над кимсь владу. Втягнувши до розмови. Так він убив Болта й увесь його загін. — Сержант прошив мене лютим поглядом, тоді так само сердито оббіг очима своїх людей. Ті повернулися на свої пости. Забіяка кинув мені глузливу посмішку.