Доки ми не застрягнемо, то й нема сенсу перейматися цим, — зауважив Нічноокий. — Коли таке трапиться, доведеться просто знайти спосіб обійти довкола. Це може нас уповільнити. Але ми взагалі нікуди не дістанемося, якщо будемо стояти та гризтися.
Тож ми з Нічнооким ішли всю ніч. Коли діставалися відкритого місця, я дивився на зорі та намагався якомога точніше прокласти курс на захід. Місцевість виявилася такою складною, як я й сподівався, тож навмисне вибирав шлях, який легше було подолати пішій людині та вовкові, ніж вершникам. Ми прошкували, підіймаючись угору зарослими чагарником схилами, пробираючись крізь плутані хащі вузьких ярів. Продираючись такими місцями, я втішав себе тим, що Старлінг і Кеттл легко їдуть добрими дорогами. Намагався не думати, що Барл вишле достатньо слідопитів, аби простежити не один маршрут. Ні. Доведеться спершу забезпечити собі значну перевагу, а тоді спровокувати Барла так, щоб він кинув усі свої сили навздогін мені.
Єдиним способом зробити це було виявити себе як загрозу для Регала. Таку загрозу, якою слід зайнятися негайно.
Я глянув угору, на схил кряжа, де тісно один до одного стояли три гігантські кедри. Там я зупинюся, розведу невеличке багаття і спробую поскіллити. Я нагадав собі, що не маю ельфійської кори, тож доведеться приготувати все для того, щоб пізніше добре відпочити.
Я тебе стерегтиму, — запевнив мене Нічноокий.
Кедри були величезними, їхні могутні гілки вгорі перепліталися так щільно, що земля внизу була чиста від снігу. Натомість густо настелено пахучої кедрової хвої, що нападала сюди з часом. Я влаштував собі з неї постіль, щоб не лежати просто на голій землі, тоді зібрав чималий запас хмизу для вогнища. Вперше заглянув до капшука, підібраного в Мунсеї. Там були кремінь і кресало. А ще п’ять чи шість монет, кілька гральних костей, зламаний браслет і загорнуте у шматок тканини пасмо білявого волосся. Аж надто вичерпний підсумок солдатського життя. Я вигріб ямку в землі та поховав там волосся, кості й браслет. Намагався не думати, хто зостався самотнім, коли загинула ця жінка: коханець чи дитина. Нагадав собі, що не я заподіяв їй смерть. А все-таки холодний голос у глибині моєї свідомості прошепотів слово «каталізатор». Не будь мене, вона й досі жила б. Якусь мить я почувався старим, утомленим і хворим. Потім змусив себе відкинути думки і про жінку-воячку, і про власне життя. Розвів вогонь, доклав до нього багато дров. Решту хмизу розклав так, щоб легко до нього дотягтися. Загорнувся в плащ, ліг на ложе з кедрової хвої. Глибоко вдихнув, заплющив очі та почав скіллити.
Здалося, що я зненацька пірнув у бистру річку. Не був готовим до такого легкого успіху, тож мене ледь не змило течією. Тут ріка Скіллу чогось здавалася дикою, глибшою і могутнішою. Я не знав, чи це мої власні здібності розвинулися, чи цьому була якась інша причина. Знайшов себе, зосередився і рішуче зібрав усі сили, щоб відмовитися від спокус Скіллу. Не хотів навіть міркувати про те, щоб сягнути думкою до Моллі та нашої дитини, побачити на власні очі, як росте наша донечка та як ведеться їм обом. Не потягся й до Веріті, хоч дуже цього прагнув. Сила цього скіллення була такою, що я, без сумніву, легко його знайшов би. Але не для цього я тут був. Я мав роздратувати ворога і мусив бути насторожі. Встановивши весь захист, який не відгороджував би мене від Скіллу, я скерував волю у бік Барла.
Потягся назовні, обережно шукаючи його. У разі атаки я був готовий блискавично підняти свої стіни. Я легко його знайшов, майже вражений тим, що він цілковито не відчув мого дотику.
Тоді мене прошив його біль.
Я сахнувся назад швидше, ніж потривожений морський анемон у зоставленій припливом калюжі. Шоковано розплющив очі, втупився у засипане снігом кедрове гілля. По моєму обличчі та спині стікав піт.
Що це було? — зажадав Нічноокий.
Ти й сам добре знаєш, — відповів я йому.
Це був найчистіший біль. Біль, незалежний від ушкодження, завданого тілу, біль, що не був ні горем, ні страхом. Всеохопний біль, наче кожну часточку тіла, всередині й на поверхні, палив вогонь.
А завдавали цього болю Регал і Вілл.
Потім я лежав, тремтячи, не через скіллення, а через Барлів біль. Це було страхіттям більшим, ніж міг збагнути мій розум. Я намагався скласти до ладу все, що відчув за цю коротку мить. Вілл і, можливо, якась тінь Карродового Скіллу тримали Барла так, щоб він не міг опиратися покаранню. Каррод виконував це завдання з ледь замаскованими жахом і огидою. Може, боявся, що одного дня такому покаранню піддадуть його самого. Найсильнішим Вілловим почуттям був гнів, що Барл мав мене в руках, але якось дозволив мені вислизнути. Та під цим гнівом приховувалося свого роду зачарування тим, що Регал робив із Барлом. Вілл не мав від цього задоволення. Ще ні.