А Регал мав.
Колись я знав Регала. Правда, не надто добре. Тоді він був просто молодшим із моїх дядьків, тим, що зовсім мене не любив. Давав волю цьому почуттю на хлоп’ячий лад, штовхаючи мене, дражнячи і тайкома щипаючи, а ще за кожної нагоди скаржачись на мене. Мені це не подобалося, він теж мені не подобався, але його поведінку ще можна було зрозуміти. Хлоп’ячі ревнощі, бо через старшого сина, батькового улюбленця, з’явився ще один конкурент і претендент на час і увагу короля Шрюда. За тих часів він просто був розпещеним молодим принцом, який заздрив старшим братам, що випереджали його в черзі спадкоємства престолу. Був зіпсованим, грубим, самолюбним.
Та був тоді людиною.
Те, що він випромінював хвилину тому, настільки перевершувало межі тієї жорстокості, яку я міг зрозуміти, що було майже незбагненним. Перековані втрачали свою людяність, але в їхній порожнечі зоставалася бодай тінь того, чим вони були раніше. Якби Регал розкрив свої груди і показав там зміїне кубло, я не був би вражений більше. Він цілковито відкинув людяність, замінивши її чимось похмурим. І це чоловік, якого Шість герцогств називає тепер королем.
Це чоловік, який вишле війська, щоб піймати Старлінг і Кеттл.
— Я повертаюсь, — попередив я Нічноокого і не дав йому часу заперечити.
Заплющив очі та кинувся у ріку Скіллу. Широко відкрився їй, втягуючи її холодну силу, не думаючи, що надмірна кількість цієї сили може мене зруйнувати. Тільки-но Вілл мене відчув, я заговорив до них:
— Регале, ти помреш від моєї руки. Це так само певно, як те, що Веріті знову правитиме королівством.
Тоді я вдарив їх усією нагромадженою силою.
Це був майже настільки ж інстинктивний вчинок, як стискання кулака. Я не планував цього, але зненацька зрозумів, що зробив із ними Веріті в Трейдфорді. У цьому не було жодного послання, нічого, крім шаленого вивільнення сили та звернення її проти них. Я широко відкрився перед ними, показав їм себе, а коли вони обернулися у мій бік, скерував проти них вибух усього зібраного мною Скіллу до останньої часточки. Як і Веріті, я не залишив собі нічого. Думаю, якби там був лише хтось один із них, я б цілковито випалив із нього Скілл. Натомість вони розділили удар між собою. Я ніколи не довідаюся, як це вплинуло на Барла. Може, був навіть вдячний за моє шаленство, бо воно зруйнувало концентрацію Вілла і звільнило бідолаху від витончених Регалових тортур. Я відчув, як нажахано вигукнув Каррод, коли його скіллення урвалося. Думаю, що Вілл міг би встояти й кинути мені виклик, якби Регал слабко не наказав йому: «Розривай, телепню, не ризикуй мною задля своєї помсти!» Не встиг я й оком змигнути, як вони зникли.
Коли я знову отямився, вже давно настав день. Нічноокий лежав майже на мені, на його хутрі була кров. Я трохи відіпхнув його, він одразу ж ворухнувся. Встав, понюхав моє обличчя. Разом із ним я вдихнув запах власної крові, це було неприємно. Я різко сів, світ довкола мене закружляв. Поволі почав розбирати гамір вовчих думок.
З тобою все гаразд? Ти тремтів, потім тобі носом пішла кров. Тебе тут не було, я взагалі не міг тебе почути!
— Зі мною все добре, — хрипко заспокоїв я його. — Дякую, що тримав мене в теплі.
Вогнище ледь жевріло. Я обережно потягся до дров, докинув у вогонь трохи хмизу. Коли вогонь добре розгорівся, я сів біля нього й зігрівся. Тоді встав, зробив, хитаючись, кілька кроків до місця, де починався сніг. Набрав жменю, протер обличчя, щоб позбутися смаку й запаху крові. Взяв трохи снігу до рота, бо мій язик був товстим і заскорузлим.
Тобі треба відпочити? Тобі треба поїсти? — неспокійно спитав Нічноокий.
І так, і так. Але насамперед нам треба було тікати: не сумнівався, що, після всього, вони гнатимуться за мною. Я зробив усе, що хотів, і, хоч сам цього не сподівався, все вдалося, ще й як. Дав їм підстави боятися мене. Тепер вони не заспокояться, доки мене не знищать. До того ж я виразно показав їм, де був. Вони відчули, куди посилати своїх людей. Коли ті сюди дістануться, мені слід бути далеко звідси. Я повернувся до вогню, копняками накидав на нього землі. Тоді ще й затоптав для певності. А потім ми тікали.
Тікали так швидко, як це було мені під силу. Без сумніву, я затримував Нічноокого. Він співчутливо на мене дивився, коли я спинався на узгір’я, аж по стегна в снігу, а йому досить було розчепірити пальці та легко збігти вгору. У нас стало звичним, що, коли я прохав відпочинку й зупинявся, спершись об дерево, він вирушав уперед, шукаючи кращої дороги. Коли денне світло та мої сили майже згасали, я зупинявся, щоб розпалити багаття на ніч, а він зникав і повертався зі здобиччю для нас обох. Найчастіше це були білі снігові зайці, та раз він приніс товстого бобра, що забрів надто далеко від замерзлого озерця. Я прикидався сам перед собою, що добре готую це м’ясо, насправді ж ледь обпалював його над вогнем. Був надто втомленим і голодним, щоб зробити більше. М’ясний раціон не додавав мені жиру, але давав змогу жити й рухатися. Я майже не спав по-справжньому, адже мусив постійно докладати до вогню, щоб не замерзнути, і часто вставати вночі та тупати, щоб не відморозити стопи. Витривалість. У ній уся річ. Не швидкість, не сила, а ощадливе використання своєї спроможності змушувати себе до щоденного руху.