Я сильно зімкнув стіни Скіллу, однак усвідомлював, що Вілл постійно об них б’ється. Не думав, що він міг мене вистежити, доки я був насторожі, але й не мав у цьому певності. Постійна напруга свідомості теж витягувала з мене всі сили. Бували ночі, коли я просто мріяв відкинути весь захист і впустити Вілла всередину, хай уже покінчить зі мною раз назавжди. Та в ці хвилини мені достатньо було згадати, на що тепер спроможний Регал. Це викликало в мене жах і змушувало до ще більших зусиль, аби наростити відстань між нами.
Уставши четвертого ранку нашої подорожі, я знав, що ми далеко забралися вглиб Гірського королівства. Відколи покинули Мунсей, я не бачив жодного знаку погоні. Безумовно, здолавши таку відстань у рідному краю королеви Кеттрікен, ми були в безпеці.
Скільки ще до цього Джампі! Що ми зробимо, діставшись туди?
Не знаю, скільки. І не знаю, що ми зробимо.
Я вперше замислився про це. Змусив себе подумати про все, що не дозволяв собі обдумати раніше. Насправді я не знав нічого про Кеттрікен, відколи відіслав її від короля, наказавши тікати в ніч. Вона не дістала жодного слова ні від мене, ні про мене. Мала б уже народити. За моїми обчисленнями, її дитина повинна була народитися приблизно ж тоді, коли й моя дочка. Раптом це здалося мені дуже цікавим. Я міг узяти цю дитину на руки та сказати собі: «Це начеб я притулив власну донечку».
От тільки Кеттрікен вважала, що я мертвий. Мусила почути, що мене страчено Регалом і давно поховано. Вона була моєю королевою і дружиною Веріті. Я, безперечно, міг розкрити їй, як вижив. Та це однаково, що кинути камінець у став. На відміну від Старлінг, Кеттл чи когось іншого, що здогадався, хто я, Кеттрікен знала мене й раніше. Це був би не поголос, не легенда, не безумна розповідь когось, хто бачив мене одну мить, краєчком ока, а факт. Вона могла сказати іншим людям, які мене знали: «Так, я бачила його, він справді живий. Як йому це вдалося? Завдяки його Віту, звичайно».
Я тягнувся за Нічнооким крізь сніг і холод та думав, що відчує Пейшенс, коли до неї дійде ця звістка? Сором чи радість? Біль, бо я не відкрився їй? З допомогою Кеттрікен можна буде вислати звістку тим, кого я знав. Врешті-решт, вона дістанеться Моллі та Барріча. Як учинить Моллі, дізнавшись, що я не лише живий, а ще й не повернувся до неї, і до того ж осквернений Вітом? Моє серце боляче вразила звістка, що вона приховала від мене свою вагітність, нашу дитину. Тоді я вперше по-справжньому збагнув, якою скривдженою і зрадженою вона мусила почуватися через усі ті таємниці, які я роками від неї приховував. А ще одна таємниця, така велика, кинута їй в обличчя, може згасити всі її почуття до мене. Мої шанси почати наново життя з нею і так не були великими. Нестерпною була думка, що вони стануть ще меншими.
А всі інші: стаєнні челядники, яких я знав, люди, з якими веслував і бився, звичайні солдати Оленячого замку — всі вони довідаються теж. Хай що б я думав про Віт, я вже бачив огиду в очах давнього друга. Знав, наскільки змінилося через це ставлення до мене Старлінг. Що подумають люди про Барріча, який тримав у своїй стайні віттера та потурав мені? Чи не викриють і його самого? Я зціпив зуби. Мені доведеться зостатися мертвим. Може, краще далеко оминути Джампі та йти вперед, шукаючи Веріті? Але ж без припасів я маю на це такі самі шанси, як Нічноокий видати себе за кімнатного песика.
І ще одна дрібничка. Карта.
Покидаючи Оленячий замок, Веріті покладався на карту. Це була стара карта, яку Кеттрікен розкопала в замковій бібліотеці, вицвіла та древня, ще з часів короля Вайздома, який першим відвідав Старійшин і покликав їх на допомогу Шести герцогствам. Деталі на ній стерлися, але і Кеттрікен, і Веріті були переконані, що один із позначених шляхів веде до місця, де король Вайздом уперше зустрівся з цими невловимими істотами. Веріті від’їхав з Оленячого замку, твердо вирішивши прямувати до теренів за Гірським королівством і при цьому керуватися картою. Він забрав із собою нову її копію, зроблену власноруч. Я гадки не мав, що трапилося з давнішим примірником: ймовірно, перевезено до Трейдфорда, коли Регал сплюндрував бібліотеку Оленячого замку. Але стиль тієї карти та незвичні рисунки на бордюрах давно вже викликали в мене підозру, що вона й сама є копією ще старішого оригіналу. Бордюри були виконані в гірському стилі, тож якщо той оригінал ще існував, то він мав би міститися в бібліотеці Джампі. Видужуючи в Горах, я мав повний доступ до цієї книгозбірні. Знав, що вона велика та добре утримана. Навіть якщо я не знайду оригіналу тієї карти, то, може, знайду інші, які б зображали ту саму місцевість.