Коли я жив у Горах, мене вразило, наскільки довірливі тамтешні люди. Я бачив небагато замкíв і не зустрічав жодної варти, звичної для Оленячого замку. Дістатися до королівської садиби нескладно. Навіть якщо там і завели вже сторожу, однаково стіни зроблено з верств кори, покритих глиною і помальованих. Я не мав сумніву, що проберуся туди, — тим шляхом чи іншим. А коли вже це зроблю, то мені знадобиться небагато часу, щоб ограбувати бібліотеку, укравши з неї карту. Заодно поповню свої запаси.
Мені вистачило совісті засоромитися через такий задум. Та я знав, що сором не втримає мене від того, аби це зробити. Я вкотре не мав вибору. Пробирався крізь сніг, долаючи черговий хребет, і мені здавалося, що моє серце знову й знову вистукує цю фразу. Нема вибору, нема вибору. Я ніколи не мав вибору. Доля зробила мене вбивцею, брехуном і злодієм. А що сильніше я намагався уникнути цих ролей, то дужче мене у них втискали. Нічноокий ішов мені по п’ятах і гризся через мій чорний настрій.
Нас так поглинули похмурі думки, що ми вибралися на вершину хребта і стояли там обидва як дурні, на очах кінного загону, що їхав дорогою під нами. Золото-коричневі каптани вершників вирізнялися на тлі снігу. Я завмер, наче сполоханий олень. Попри все, ми могли б і не привернути до себе їхньої уваги, якби не зграя собак, що їх супроводжувала. Я розрізнив собак з першого погляду. Шестеро, не вовкодави, дяка Еді, а коротконогі біглі, гончаки на кроликів, непристосовані ні до цієї погоди, ні до місцевості. Був там ще один пес, довгоногий і кучерявий, мішаної крові. Він та його господар трималися осторонь решти загону. Здається, до погоні залучили геть усіх, хоча й так на конях їхало більш як десять вершників. Собака-мішанець майже відразу підніс голову й задзявкотів. Інші собаки миттю підхопили цей гавкіт, метляючи хвостами, підвівши голови, щоб краще принюхатися, і гучно сповіщаючи, що вони зачули нові запахи. Чоловік, що наглядав за собаками, підняв руку і вказав на нас, а ми тим часом кинулися навтьоки по власних слідах. Пес-мішанець і його господар уже бігли в наш бік.
— Я навіть не знав, що там є дорога, — просапав я, перепрошуючи Нічноокого, коли ми тікали схилом униз.
У нас була певна перевага, хоч і незначна. Спускалися вниз власними слідами, тоді як собаки та вершники, що нас переслідували, мусили ще вибратися на узгір’я по невтоптаному снігу. Я сподівався, що, перш ніж вони дістануться вершини, звідки ми саме втекли, нам удасться сховатися у зарослому чагарником яру внизу. Нічноокий уповільнював біг, аби не залишити мене позаду. Гончаки дзявкотіли, а я чув схвильовані голоси людей, що кинулися в погоню.
ТІКАЙ! — наказав я Нічноокому.
Я тебе не покину.
Я справді пропаду, якщо ти це зробиш, — визнав я. Мій мозок гарячково працював. — Біжи вглиб яру, аж на дно. Залиш там якомога більше фальшивих слідів, закрути петлю і біжи яром, униз. Коли я туди дістануся, тікатимемо вгору. Може, це трохи їх затримає.
Лисячі хитрощі! — пирхнув він, а тоді проминув мене, як розмазана сіра пляма, і зник у густих кущах яру.
Я намагався швидше долати сніг. Діставшись зарослого краю яру, озирнувся. Собаки та вершники саме піднялися на хребет. Я пірнув у покриті снігом хащі яру і почав спускатися стрімким схилом. Нічноокий залишив там стільки слідів, що вистачило б на цілу вовчу зграю. Коли я на мить зупинився, щоб перевести подих, він проминув мене, помчавши ще в іншому напрямку.
Забираймося звідси!
Я не чекав його відповіді, відразу ж пустився вгору яром, так швидко, як несли мене ноги. На дні яру сніг був плиткішим, низьке віття дерев і кущі затримали більшу його частину. Я схилився навпіл, знаючи, що коли зачеплю котрусь гілку, то вона скине на мене свою холодну ношу. Собачий дзявкіт лунав у морозному повітрі. Я слухав його, прокладаючи собі дорогу. Почувши, як собаче хвилювання змінилося лютим гавкотом, зрозумів, що вони дісталися плутаного сліду на дні яру. Надто рано вони туди спустилися, надто швидко прийдуть сюди.