Нічноокий!
Цить, дурню! Собаки тебе почують! І той, інший.
Серце мені ледь не завмерло у грудях. Не міг повірити, наскільки дурним я виявився. Пробирався далі крізь засніжений чагарник, нашорошивши вуха на те, що діялося позаду. Мисливцям сподобався фальшивий слід, залишений Нічнооким, вони майже змусили собак піти ним. Тут було надто багато вершників, як на такий вузький яр. Штовхалися, заважали один одному, можливо, й затоптали наш справжній слід. Час виграно, хоча й небагато. Тут я зненацька почув крики тривоги і дикий собачий вереск. Піймав розгублене белькотіння собачих думок. Вовк стрибнув між них і пробіг крізь саму середину їхньої зграї, по дорозі тнучи іклами. Погнав просто під ноги коням. Один вершник упав і ніяк не міг піймати свого переляканого коня. Якийсь пес втратив більшу частину звислого вуха й мучився від болю. Я намагався закритися від його страждань. Бідна тварина, і все це дарма. Ноги мої були наче свинцеві, у роті пересохло, та я змушував себе до швидкості, аби добре використати час, який із таким ризиком для себе здобув Нічноокий. Я хотів крикнути йому, щоб він перестав їх заплутувати, щоб тікав зі мною, але не наважився виявити зграї справжній напрямок нашої втечі. Напруживши всі сили, біг далі.
Яр ставав дедалі вужчим і глибшим. Лози, ожина й кущі росли на стрімкому схилі та звисали вниз. Я здогадувався, що біжу по замерзлому струмку. Почав шукати виходу звідси. Собаки позаду мене знову заверещали, дзявкаючи один одному, що тепер вони взяли справжній слід, за вовком, за вовком, за вовком. Я не мав сумніву, що Нічноокий показався їм ще раз, навмисне, аби відвести їх від мене. «Біжи, хлопче, біжи!» Він послав мені цю думку, не дбаючи, що собаки його почують. Я відчув у ньому дику веселість, істеричне безумство. Це нагадало мені, як я гнався за Джастіном коридорами Оленячого замку і вбив його у Великій залі перед усіма гостями Регалової коронаційної церемонії. Нічноокий впав у шал, покинувши через це думку про власне виживання. Я прошкував далі, мені перехопило горло від страху за нього. Змагався зі слізьми, що виступили в куточках очей.
Яр закінчився. Переді мною був блискучий крижаний каскад, пам’ятник гірському струмкові, що прорізав цей каньйон улітку. Лід довгими хвилястими бурульками звисав над кам’яною розколиною в горі, де слабо поблискувала вода, яка ще рухалася. Сніг біля основи ущелини замерз кристалічною зерню. Я зупинився, здогадуючись, що там є глибока водойма, куди можна провалитися під надто тонкий лід. Глянув угору. Схили тут переважно були порізані та зарослі. Де-не-де крізь снігове покривало проступали голі кам’яні плити. Молоді деревця та миршаві кущі росли поодинці, розсипавшись і тягнучись угору, щоб піймати сонячне світло. Жодна рослина не здавалася доброю підпорою при підйомі. Я обернувся, щоб повернутися власним слідом, і почув, як здійнялося та затихло собаче брехання. Це була одна тварина, не гончак, не вовк, тож тільки пес-мішанець. Щось у впевненості його гавкоту підказало мені, що він узяв мій слід. Я почув, як чоловік закричав, заохочуючи його, пес знову брехнув, уже ближче. Я обернувся до схилу яру і почав вибиратися вгору. Чув, як той чоловік улюлюкає до інших, криком і свистом закликаючи їх рухатися слідом за ним. Він знайшов тут людські сліди, облиште вовка, це лише хитрощі Віту. Собаки далеко від нього зненацька загавкали. У цю мить я збагнув: Регал нарешті знайшов те, що шукав. Віттера, який погодився полювати на мене. Стару кров куплено.
Я підстрибнув, ухопився за деревце, що вихилялося зі стіни яру. Підтягся, став на нього ногами, побалансував, потягся до іншого, над ним. Коли повис на ньому всією вагою, його корені випорснули з кам’янистого ґрунту. Я впав, але знову піймався за перше дерево. «Ану вставай!» — люто сказав я собі. Став на ньому, відчув, як воно тріщить під моїм тягарем. Потягся вгору, долонями вхопився за гіллястий кущ, що ріс на порізаному схилі. Намагався лізти якомога швидше, щоб не висіти всім тілом на одному деревці чи кущі довше, ніж кілька секунд. Гілля ламалося у моєму затиску, купи старої трави рвалися з коренем, я видряпався до краю яру, відчув, що далі лізу вздовж нього, а не піднімаюся вгору. Почув унизу крик, мимоволі озирнувся — назад і вниз. На чистому місці долі були чоловік і кучерявий пес. Пес кинувся вгору, до мене, чоловік тим часом приставив стрілу, натягнув тятиву лука. Я безпорадно звисав над ними — найлегша мішень, яку тільки можна собі уявити.