Побачив заглибину між двома товстими коренями. Земля була всипана сосновими голками. Я скулився, зібгався клубочком. Не міг лягти, бо стріла стирчала мені зі спини. Але міг спертися чолом об гостинне дерево і схрестити руки на грудях. Став маленьким, підібгав під себе ноги й забився у простір між коренями. Мерз би, якби не був такий змучений. Провалився в сон. Прокинувшись, розпалю вогонь, зігріюся біля багаття. Я уявляв собі тепло. Я вже його й відчував.
Мій брате!
Я тут, — спокійно відповів я. — Просто тут.
Потягся до Нічноокого, заспокійливо торкнувся. Він наближався. Хутро довкола його горла наїжачилося від замерзлої слини, та жоден зуб не пробив цього панцира. Мав один поріз збоку біля морди, але не тяжкий. Він водив їх колами, а тоді нападав на їхніх коней ззаду і врешті загнав на засипану снігом та зарослу високою травою болотисту низовину. Вціліли тільки два пси, і один кінь так сильно кульгав, що вершник сів другим на іншого.
А зараз він шукав мене, легко вибігаючи на засніжені схили. Звичайно, був утомлений, але його переповнювала енергія тріумфу. Ніч довкола нього була свіжою і чистою. Піймав запах, а тоді легеньке кліпання очей зайця, який зачаївся під кущем, сподіваючись, що вовк його мине. Ми не минули. Один раптовий стрибок убік — і заєць у його пащі. Ми піймали його за кістляву голову, тріпнувши, відразу зламали йому хребет. Бігли далі, жадане м’ясо звисало йому з пащі. Ми добре попоїмо. Нічний ліс довкола нас був сріблясто-чорним.
Стій. Мій брате, не роби цього.
Чого?
Я люблю тебе. Але не хочу бути тобою.
Я ширяв там, де був. Його легені так потужно працювали, втягуючи холодне нічне повітря, хоч він і тримав у роті заячу голову. Легкий поріз унизу морди пощипує, дужі ноги добре несуть підтягнуте тіло.
Ти теж не хочеш бути мною, Змінювачу. Не насправді.
Я не був певен, чи має він рацію. Його очима я бачив, його носом нюхав себе. Я забився між коренями великого дерева, скоцюрбився, як мале покинуте щеня. У повітрі витав сильний запах крові. Тоді я закліпав, глянув униз, на темряву мого зігнутого ліктя, у згині якого ховалося обличчя. Поволі, болісно підвів голову. Все боліло, а центром усього цього болю була стріла в моїй спині.
Я почув запах заячих нутрощів і крові. Нічноокий стояв біля мене, розривав тушку, притиснувши її лапами.
Їж, доки тепле.
Не знаю, чи зможу.
Хочеш, щоб я це тобі прожував?
Він не жартував. Але ще більшу огиду, ніж думка про їжу, викликала в мене думка про відригнуте м’ясо. Я змусив себе ледь хитнути головою. Мої пальці майже оніміли, але я дивився, як моя рука відщипує від маленької печінки шматочки і несе їх до рота. Вони були теплими, повними крові. Зненацька я зрозумів, що Нічноокий сказав правду. Я мусив їсти. Бо мусив жити. Він розірвав зайця на шматки. Я взяв один, відкусив тепле м’ясо. Було тяжко, та я налаштувався рішуче. Ледь не покинув бездумно власне тіло заради ідеально здорового вовчого, ледь не втиснувся туди, поруч із ним. Колись я вже зробив був таке, за його згодою. Та тепер ми знали краще. Ми ділили все, але не могли стати один одним. Інакше б усе втратили, обидва.
Я поволі сів. Відчув, як м’язи моєї спини рухають стрілу, протестуючи проти того, як вона їх прохромила. Я відчував тягар древка. Коли уявив, як вона стирчить там із мене, замалим не виблював з’їдене. Змусив себе до спокою, якого не відчував. Хоч як це дивно, мені перед очима раптом з’явився Барріч. Смертельна непорушність його обличчя, коли він згинав коліно та дивився, як розкривається стара рана. Я завів руку назад. Провів пальцями по хребті. Прохромлені стрілою м’язи натяглись. Нарешті мої пальці торкнулися липкого від крові древка стріли. Навіть цей легенький дотик став новим джерелом болю. Я незграбно охопив пальцями древко, заплющив очі і спробував потягти його. Навіть без болю це було б складно. Але біль був таким сильним, що світ довкола мене затремтів, а коли заспокоївся, я виявив, що стою навкарачки, з опущеною головою.
Мені спробувати?
Я похитав головою, не встаючи. Боявся, що зомлію. Намагався подумати. Знав, що, коли Нічноокий витягне стрілу, я знепритомнію. Якщо кровотеча буде сильною, не зможу її зупинити. Ні. Краще залишити її там. Я зібрав усю свою відвагу.
Зможеш її зламати?
Він підійшов до мене. Я відчув дотик його голови до своєї спини. Він відвернув голову, перемістив щелепи так, щоб задні зуби зімкнулися на древку. Тоді стулив щелепи. Пролунав тріск, — наче садівник обрізав деревце. Нове болісне дрижання. Мене з головою накрила хвиля запаморочення. Але мені якось вдалося потягтися назад і вивільнити просяклий кров’ю плащ від уламка стріли. Тремтячи, закутався в нього щільніше. Заплющив очі.