Прошу, мій брате. Перед нами хатки, а в них світло. Вогонь і тепло. І хтось із руками, хто зможе очистити ту паскудну рану в тебе на спині. Прошу. Встань. Ще тільки раз.
Я підвів звішену голову, спробував глянути. Перед нами на дорозі щось було, щось, біля чого дорога роздвоювалася і оббігала його з обох боків. Срібне місячне світло сяяло на ньому, та я не міг розпізнати, що це. Я сильно закліпав, — і от ця незбагненна річ стала вирізаним каменем, вищим за людину. З нього не висічено жодної фігури, просто вигладжено до гарної форми. Голі гілочки біля його основи нагадували про літній кущ. Його оточувала стіна неправильної форми з менших каменів. Усе це запорошив і оздобив сніг. Камінь чогось нагадав мені про Кеттрікен. Я намагався встати, але не міг. Нічноокий поруч зі мною заскавчав від болю. Я не міг скласти докупи жодної думки, щоб його заспокоїти. Завдання втриматися на колінах поглинало всі мої сили.
Я не почув кроків, але відчув раптове наростання напруження, що запульсувало всередині Нічноокого. Далеко попереду мене, за садом, якась постать ішла крізь ніч. Висока і струнка, закутана в тяжку тканину, з каптуром, глибоко насунутим на чоло, — наче монаший клобук. Я дивився, як наближається ця постать. «Смерть», — подумав я. Лише смерть могла так тихо підступати, так гладко пливти крізь цю крижану ніч.
— Тікай, — шепнув я Нічноокому. — Нема сенсу дозволити їй забрати нас обох. Тікай негайно.
На мій подив, він послухав, тихо вислизнув від мене. Повернувши голову, я не міг його побачити, хоча й відчував, що він недалеко. Я спочув, як мене покидає його сила, немовби я зняв теплого плаща. Одна моя частина намагалася піти з ним, учепитися за вовка й бути вовком. Я прагнув залишити це скалічене тіло.
Якщо мусиш, мій брате. Якщо мусиш, не прожену тебе геть.
Я хотів би, щоб він не казав цього. Це лиш ускладнило мої намагання опиратися спокусі. Я пообіцяв собі, що не зроблю цього з ним, що коли муситиму померти, то помру й залишу його вільним, очищеним від мене, аби він нарешті мав власне життя. Та що сильніше наближалася смертна мить, то більше здавалося, наче існує багато добрих причин відкинути цю обіцянку. Це здорове дике тіло, це просте життя тільки в сучасному кликало мене.
Постать повільно наблизилася. Мене терзало дрижання від холоду та болю. Я міг піти з вовком. Зібрав останні сили, щоб побороти самого себе.
— Я тут, — прохрипів я Смерті. — Я тут! Ходи, забери мене, і покладімо цьому край.
Вона мене почула. Я бачив, як вона зупинилася і непорушно завмерла, наче злякавшись. Тоді підійшла, поспішила, її білий плащ закрутився у нічному вітрі. Стала біля мене, висока, худорлява, мовчазна. «Я прийшов до тебе», — шепнув я. Зненацька вона опустилася біля мене навколішки, а я побачив, що її худорляве обличчя має барву слонової кості. Охопила мене руками, підняла, понесла. Дотик її руки до моєї спини був болісним. Я зомлів.
Тепло знову вливалося у мене, несучи з собою біль. Я лежав на боці, в якомусь приміщенні, бо вітер, наче океан, шумів за стінами. Відчував запах чаю і ладану, фарби та дерев’яної стружки, а ще вовняного килимка, на якому я лежав. Моє обличчя палало. Я не міг стримати дрижання, що пробігало крізь мене, і кожна його хвиля викликала пекучий біль у спині. Мої долоні і стопи пульсували.
— Вузли зав’язок твого плаща змерзлися. Я збираюся їх розрізати. Тепер полеж спокійно. — Голос був напрочуд ніжним, наче незвиклим до такого тону.
Мені вдалося розплющити око. Я лежав на підлозі. Обличчя було повернуте до кам’яного каміна, в якому горів вогонь. Хтось схилився наді мною. Я бачив блиск леза, що наближалося до мого горла, але не міг ворухнутися. Відчув, як лезо щось перерізає, та цілковито не міг сказати, чи торкається воно мого тіла. Потім мій плащ підняли.
— Примерз тобі до сорочки, — пробурмотів хтось. Мені здалося, що я знаю цей голос. Приглушений крик: — Це кров. Це все замерзла кров.
Коли плащ здіймали, він видав дивний звук, наче порвавшись. Тоді хтось сів на підлогу поруч зі мною.