Озвавшись, Чейд говорив спокійно і по суті. Його довгопалі долоні лежали на колінах, спокійні, майже розслаблені. Проте зелені очі набрали кольору мідної руди, у них з’явився гнів.
— Відколи ти повернувся з Гірського королівства, то поводився так, наче постійно рвався до бою. Байдуже з ким. Коли в дитинстві ти супився чи сердився, я приписував це тому, що ти ще хлопець із хлоп’ячими судженнями та роздратуваннями. Але ти повернувся… розгніваним. Наче збунтувався проти всього світу, підбурюючи його вбити тебе, якщо зможе. Йдеться не лише про те, що ти став Регалові впоперек дороги: ти занурився у стихію, що була для тебе найнебезпечнішою. Не сам лиш Барріч це помітив. Озирнися на останній рік. Коли я так роблю, то щоразу бачу: ось Фітц балансує на самому краю, ось він лається зі світом, то в центрі кулачної бійки, то всередині битви, то весь забинтований, то п’яний, як рибалка, то в’ється шнурком і канючить ельфійську кору. Чи був ти колись спокійним і замисленим, веселився колись із друзями чи просто мирно жив? Як не кидав виклик своїм ворогам, то відштовхував геть своїх друзів. Що трапилося між тобою і блазнем? Де тепер Моллі? Щойно ти викинув за поріг Барріча. Хто буде наступним?
— Думаю, ти.
Ці слова самі вирвалися в мене. Я не хотів їх промовляти, але не міг і стримати. Час настав.
— Ти вже близенько до цього підійшов, розмовляючи так із Баррічем.
— Я знаю, — прямо сказав я. Глянув йому в очі. — Давно вже все, що я роблю, не подобалося тобі. Чи Баррічу. Чи ще комусь. Скидається на те, що останнім часом я не можу ухвалити жодного доброго рішення.
— Я ладен це підтвердити, — немилосердно погодився Чейд.
І тут жар мого гніву повернувся, спалахнувши полум’ям.
— Може, це тому, що мені ніколи не давали шансу ухвалювати власні рішення. Може, тому, що я надто довго був для всіх «хлопцем». Стаєнним пахолком Барріча, твоїм учнем-убивцею, улюбленцем Веріті, пажем Пейшенс. Коли ж я стану своїм і собою? — несамовито кинув я.
— А коли ж було інакше? — з таким самим палким натиском спитав Чейд. — Ти нічого іншого не робив, відколи повернувся з Гір. Пішов до Веріті та заявив йому, що тобі обридло вбивати тихцем, — саме тоді, коли така тиха робота була необхідною. Пейшенс намагалася перестерегти тебе від надмірної близькості з Моллі, але ти й там краще знав, що робити. Це перетворило Моллі на мішень. А Пейшенс ти втягнув у змови, які наразили її на небезпеку. Ти пов’язався з вовком, попри все, що казав тобі Барріч. Ставив під сумнів кожне моє рішення щодо здоров’я короля Шрюда. А передостанньою твоєю дурістю в Оленячому замку була добровільна згода на участь у повстанні проти корони. Через тебе ми опинилися так близько до громадянської війни, як не були впродовж століття.
— Якою ж була моя остання дурість? — з гіркою цікавістю спитав я.
— Убивство Джастіна й Серени, — спокійно звинуватив мене він.
— Вони саме вичерпали до смерті мого короля, Чейде, — крижаним тоном зауважив я. — Убили його в мене на руках. Що я мав зробити?
Він підвівся і якимсь дивом йому вдалося височіти наді мною, як колись.
— Стільки літ навчаючись у мене, з усією моєю наукою тихої роботи, ти бігав по замку з оголеним ножем, одній перерізав горлянку, другого заколов на смерть у Великій залі, на очах усієї зібраної там шляхти… Мій чудовий учень-убивця! То був єдиний спосіб, яким ти міг цього досягти?
— Я був розлючений! — ревнув я йому.
— Саме так! — ревнув він у відповідь. — Ти був розлючений. Тож знищив усю нашу владну підпору в Оленячому замку. Ти мав довіру Прибережних герцогів, але вирішив постати перед ними в подобі шаленця! Ти знищив рештки їхньої віри в династію Провісників.
— Ти щойно докоряв мені за те, що я здобув довіру цих герцогів.
— Ні. Я докоряв тобі за те, що ти їх очолив. Ти ніколи не повинен був дозволити, щоб вони запропонували тобі правління Оленячим замком. Якби ти належно виконував свої завдання, їм би таке й на думку не спало. Ти раз у раз забуваєш своє місце. Ти не принц, ти таємний убивця. Ти не гравець, ти гральна фігура. А коли робиш власні ходи, то змінюєш всяку іншу стратегію і ставиш під загрозу кожну фігуру на дошці.
Не надумати, що відповісти, — не те саме, що погодитися з чужими словами. Я зиркнув на нього. Він не відступив назад. Просто стояв непорушно, дивлячись на мене згори вниз. Під пильним поглядом зелених Чейдових очей сила мого гніву зненацька мене покинула, залишаючи по собі тільки гіркоту. Таємна й глибинна течія страху знову випливла на поверхню. Рішучість розвіялася. Я не міг цього зробити. Не мав сили протистояти їм обом. За кілька хвилин почув власний похмурий голос: