— Одну чи дві. З висівок і підмаренника — добра, — відповіла та.
— Так, це підійде. Якби ж я могла зостатися і доглядати його, але мушу зайнятися й іншими. Минулої ночі був напад на Кедровий Пагорб. Прилетів птах зі звісткою, що багатьох поранено, перш ніж вигнали ворожих солдатів. Не можу дбати про одного, покинувши напризволяще інших. Залишаю його у твоїх руках.
— І в моєму ліжку, — сумно зауважив Слонова Кість. Я почув, як двері зачиняються за цілителькою.
Я глибоко вдихнув, але мені забракло сил заговорити.
Я почув, як позаду мене чоловік ходить по хатині, тихий дзюркіт води, пересування посуду. Кроки наблизилися.
— Здається, він прокинувся, — тихо сказала Джофрон.
Я ледь кивнув головою в подушку.
— То спробуй дати йому це, — запропонував Слонова Кість. — А потім нехай відпочиває. Я повернуся з висівками та підмаренником для твого компресу. І якоюсь постіллю для себе, бо, гадаю, він мусить залишатися тут.
Повз моє тіло просунуто тацю, — і от вона з’явилася в полі мого зору. На ній були миска та чашка. Поруч зі мною сиділа жінка. Я не міг повернути голови, щоб побачити її обличчя, але тканину її спідниці зіткано в Горах. Її рука трохи зачерпнула ложкою з миски, піднесла мені. Я обережно ковтнув. Якийсь м’ясний відвар. З чашки здіймався запах рум’янку та валер’яни. Я почув, що двері відчиняються, тоді зачиняються. Наступна ложка відвару. Третя.
— Де? — зумів сказати я.
— Що? — перепитала вона, схилившись ближче. Відвернула голову, глянула мені на обличчя. Блакитні очі. Надто близько до моїх. — Ти щось сказав?
Я відмовився від ложки. Раптом виявилося, що їсти — це надто велике зусилля, хоч з’їдене й підкріпило мене. Кімната здалася темнішою. Коли я знову прокинувся, довкола стояла глибока ніч. Цілковита тиша, тільки в каміні потріскує вогонь. Світло від нього було непевним, але достатнім, щоб я міг побачити кімнату. Я відчував лихоманку, був дуже слабким і сильно хотів пити. На низькому столику поруч зі мною стояв кухлик води. Я намагався дотягтися до нього, але біль у спині не дав мені ворухнути рукою. Спина моя була напружена — це рана набрякла. Кожен рух вражав її.
— Води, — попрохав я.
Намагався сказати це голосно, але в роті мені так пересохло, що вийшов тільки шепіт. Ніхто не відповів.
Мій господар розстелив собі постіль поблизу каміна. Спав, як кіт, розслабившись, але з отою котячою аурою постійної настороженості. Голову спер на простягнуту руку, вогонь кидав на нього світло. Я глянув — і серце перевернулося мені в грудях.
Його волосся було пригладжене, зачесане назад і заплетене в косу. Не приховувало чистих рис обличчя. Позбавлене виразу й нерухоме, скидалося на точену маску. Останні сліди хлоп’яцтва з нього випалено, залишивши тільки чисті риси худих щік, високого чола та довгого прямого носа. Губи повужчали, підборіддя випиналося сильніше, ніж я пам’ятав. Танець відблисків вогню надав його обличчю кольору, забарвивши білу шкіру своїм бурштином. За час нашої розлуки блазень підріс. Зміна, що трапилася з ним, здавалася надмірною для дванадцяти місяців, хоча цей рік був найдовшим у моєму житті. Якийсь час я просто лежав і дивився на нього.
Його очі повільно розплющилися, наче я до нього заговорив. Мовчки дивився на мене. Тоді насупив брови. Поволі сів. Я побачив, що його шкіра насправді була кольору слонової кості, а волосся — наче свіжозмелене борошно. Це його очі заморозили мені язик і серце. При світлі вогню були жовтими, як у кота. Я нарешті перевів подих.
— Блазню, — сумно зітхнув я. — Що з тобою зробили?
Мої спечені гарячкою губи насилу формували слова. Я простяг до нього руку, але цей рух потяг м’язи спини, і я відчув, що рана знову відкривається. Світ загойдався та відплив.
Безпека. Це було моїм першим виразним відчуттям. Про неї запевняли м’яке тепло чистої постелі, зілляний запах подушки у мене під головою. Щось тепле й ледь вологе легко тиснуло мені на рану і приглушувало болісне сіпання у ній. Безпека оповила мене й була такою ж ніжною, як прохолодні долоні, що охопили мої обморожені руки. Я розплющив очі. Довкілля повільно порізкішало, я бачив освітлену вогнем кімнату.