Він сидів біля мого ліжка. Довкруж нього витала тиша, але не була безтурботним спокоєм. Він дивився повз мене на темну кімнату. Мав на собі простий вільний одяг з білої вовни, з круглим коміром. Просте вбрання вражало: я ж стільки років бачив його лише у строкатому одязі. Наче яскраво розмальована маріонетка, з якої зішкребли всю фарбу. Тоді одна-єдина срібна сльоза спливла по щоці, прорисувавши доріжку біля вузького носа. Я не міг надивуватися.
— Блазню? — цього разу в мене вийшло якесь каркання.
Його очі відразу ж уп’ялися в мене, він упав навколішки поруч зі мною. Хрипко, уривчасто дихав. Схопив кухлик з водою і тримав його мені біля рота, коли я пив. Тоді поставив кухлик, узявся за мою звислу руку. І водночас тихо говорив, більше сам собі, ніж звертаючись до мене.
— Що зробили зі мною, Фітце? О боги, що зробили з тобою, так тебе позначивши? Що трапилося зі мною, я ж навіть не пізнав тебе, хоч ніс на руках. — Прохолодні пальці невпевнено пробіглися по моєму обличчі, по шрамах, по зламаному носі. Раптом схилився, притисся своїм чолом до мого. — Як згадаю, яким гарним ти був, — шепнув він. Його голос зламався, і він замовк. Теплі краплі його сліз на моєму обличчі здавалися пекучими.
Він різко сів, прокашлявся. Витер очі рукавом, дитячим жестом, який ще більше позбавив мене самовладання. Я глибоко вдихнув і зібрався докупи.
— Ти змінився, — зумів нарешті сказати я.
— Змінився? Можу собі уявити. Як же я міг не змінитися? Я думав, що ти помер, а все моє життя змарноване. І от ця мить, коли я наново здобув і тебе, і мету свого життя… Я глянув на тебе й подумав, що моє серце ось-ось зупиниться, що безумство таки наздогнало мене. І тут ти назвав моє ім’я. Змінився, кажеш? Більше, ніж можеш собі уявити, так само, як змінився й ти. Цієї ночі я насилу пізнав сам себе.
Це звучало майже так, як колишня лепетлива балаканина Блазня. Він набрав повітря, а коли заговорив знову, голос його ламався.
— Увесь цей рік я думав, що ти мертвий, Фітце. Цілісінький рік.
Він не відпустив моєї руки. Я відчув, як його тілом пробігає тремтіння. Зненацька він підвівся і сказав:
— Нам обом потрібно щось випити.
Блазень відійшов від мене, перетнув темну кімнату. Так, він підріс, але змінилися радше його форми, ніж розміри. Навряд чи став набагато вищим, та його тіло перестало бути дитячим. Зостався худорлявим і тендітним, як досі, зате був мускулистим, як акробат. Приніс із шафки два прості келихи, пляшку. Відкоркував її, а я відчув тепло бренді ще до того, як він його налив. Повернувся, сів біля мого ліжка, подав мені келих. Я зумів його втримати, попри почорнілі пучки. Здається, частина звичної самовпевненості повернулася до мого друга. П’ючи, він глянув на мене через край келиха. Я підвів голову, трохи влив собі до рота. Половина вилилася на підборіддя, я закашлявся, наче ніколи досі не пив бренді. Тоді почув, як його тепло розходиться у мене в животі. Блазень труснув головою, ніжно обтер мені обличчя.
— Я мав би прислухатися до своїх снів. Мені знову й знову снилося, що ти йдеш. Це й усе, що ти казав у моїх снах. «Я йду». Натомість я так твердо вірив, що чогось провалився, що Каталізатор мертвий. Я ж навіть не розгледів тебе, піднявши з землі.
— Блазню, — тихо промовив я.
Хотів, щоб він перестав говорити. Хотів просто побути якийсь час у безпеці й ні про що не думати. Він не зрозумів мене. Глянув і вищирився своєю давньою лукавою блазенською посмішкою.
— Ти досі не зрозумів, так? Коли до нас дійшла звістка, що ти мертвий, що Регал тебе вбив… моє життя закінчилося. Хоча стало ще гірше, коли сюди почали гуртами приходити прочани, проголосивши мене Білим Пророком. Знаю, що я Білий Пророк. Знаю це з дитинства, так само як ті, що мене виховали. Я ріс, знаючи, що одного дня рушу на північ, аби знайти тебе, і що ми обоє пустимо час правильним курсом. Я все життя знав, що зроблю це.
Рушив у дорогу, ледь переставши бути дитиною. Сам дістався Оленячого замку, щоб знайти Каталізатора, якого міг розпізнати тільки я. І я знайшов тебе, і пізнав, хоча ти сам не знав себе. Я спостерігав за громіздким розгортанням подій і помітив: ти щоразу був камінчиком, який збивав це велике колесо з древнього наїждженого шляху. Я намагався сказати тобі це, та ти й чути не хотів. Каталізатор? Це не ти, в жодному разі!
Він засміявся, майже любовно. Одним махом випив решту бренді, тоді приклав мій келих мені до губ. Я відпив ковток.
Блазень підвівся, обійшов кімнату, зупинився, наповнив свого келиха. Знову повернувся до мене.