— Я бачив, куди все котиться, як балансує на краю руїни. Але завжди там був ти, карта, яку ще не роздано, грань кубика, яка досі жодного разу не випадала. Коли мій король помер, — а я знав, що це станеться, — династія Провісників мала спадкоємця, і Фітц Чівелрі був іще живим. Каталізатор, який усе змінить, щоб спадкоємець посів престол. — Знову налив бренді й відпив ковток, а коли говорив, з його дихання війнуло запахом трунку. — Я втік. Втік із Кеттрікен і ненародженим дитям, у жалобі, але з певністю, що все йде так, як має бути. Бо ти був Каталізатором. Але коли до нас дійшла звістка, що ти мертвий…
Він зненацька замовк. Коли знову спробував заговорити, його голос погустішав, знизився, втратив мелодійність.
— Це зробило мене брехуном. Як міг я бути Білим Пророком, якщо Каталізатор мертвий? Що міг я провидіти? Зміни, що могли б настати, якби ти залишився живим? Ким мав я бути? Лише свідком того, як світ глибше й глибше занурюється в руїну? Я вже не мав мети. Бачиш, твоє життя було більше, ніж половиною мого. Я існував лише у переплетінні наших діянь. І ще гірше: я почав сумніватися, чи якась частка світу є насправді такою, як я її знаю. Був я узагалі Білим Пророком, — чи це таке своєрідне шаленство, самообман, розрада дивака? Рік, Фітце. Рік. Я тужив за другом, якого втратив, тужив за світом, який прирік на погибель. Це все було моєю поразкою. А коли дитя Кеттрікен, остання моя надія, прийшло на світ нерухомим і посинілим, хто ж став причиною цього, крім мене?
— Ні! — Слово вирвалося з мене з силою, якої сам від себе не сподівався.
Блазень здригнувся, наче я його вдарив. Тоді просто сказав:
— Так. — Знову обережно взяв мене за руку. — Вибач. Я мав би здогадатися, що ти не знаєш. Ця втрата розчавила королеву. І мене. Спадкоємець Провісників. Моя остання надія розсипалася. Я сяк-так тримався купи, запевняючи себе, що коли дитина житиме й посяде престол, то, може, цього вистачить. Але коли королева, після всіх пологових мук, зосталася ні з чим, ба більше, з мертвою дитиною на руках… Я відчув, що все моє життя було фарсом, фікцією, лихим жартом, який зіграв зі мною час. Але тепер… — Він на мить заплющив очі. — Тепер я бачу, що ти справді живий. То й я живий. І зненацька знову вірю. Знову знаю, хто я. І хто мій Каталізатор. — Голосно засміявся, навіть не підозрюючи, як застигла моя кров від його слів. — Я не мав віри. Я, Білий Пророк, не вірив власному віщуванню! А все-таки ми тут, Фітце, і все відбуватиметься так, як має бути.
Знову перехилив пляшку, наповнив свій келих. Трунок, який він налив, мав колір його очей. Побачив, як я на нього дивлюся, задоволено всміхнувся:
— Ах, скажеш ти, але ж Білий Пророк більше не білий? Підозрюю, що це притаманно моєму родові. Тепер, з бігом часу, я набиратиму кольорів. — Зробив рішучий рух, наче відкидаючи щось. — Байдуже. Я надто багато говорю. Розкажи мені, Фітце. Розкажи мені все. Як ти вижив? Чого ти тут?
— Веріті кличе мене. Я мушу йти до нього.
При цих моїх словах Блазень судомно втягнув повітря, не зітхнув, а повільно вдихнув, наче повертаючись до життя. Ледь не випромінював радість.
— То він живий! Ох! — Перш ніж я встиг щось сказати, він підняв руки. — Повільно. Розкажи мені все по порядку. Це ті слова, які я прагнув почути. Мушу знати все.
Тож я спробував. У мене було небагато сил, часом я відчував, що мої слова плутаються через гарячку, не міг згадати, де закінчив розповідь про минулий рік. Я дістався до підземель Регала, а потім зумів видобути із себе тільки таке:
— Він наказав бити мене та морити голодом.
Те, як Блазень швидко глянув на моє пошрамоване обличчя і відразу відвів очі, підказало мені, що він зрозумів. Він теж аж надто добре знав Регала. Чекав, чи не розповім я ще щось. Але я повільно похитав головою. Він кивнув, тоді усміхнувся.
— Усе гаразд, Фітце. Ти втомився. Ти вже розповів мені те, що я найбільше прагнув почути. Решта почекає. А я тим часом розповім тобі про свій рік.
Я намагався слухати, ловив найважливіші слова, ховав їх у серці. Стільки всього, що я так давно хотів знати. Регал здогадувався про втечу. Повернувшись до своїх покоїв, Кеттрікен виявила, що її старанно зібрані та запаковані припаси зникли, вкрадені Регаловими шпигунами. Їй мало що зосталося, крім одягу, в якому вона була, та поспіхом ухопленого плаща. Я дізнався про погану погоду, з якою Блазень і Кеттрікен мусили зіткнутися тієї ночі, коли вибралися з Оленячого замку.
Вона їхала на моїй Сажці, а Блазень змагався із норовистим Рудді всю дорогу крізь Шість герцогств узимку. Дісталися Синього озера під кінець зимових штормів. Блазень утримував їх обох, на переправу кораблем через озеро заробив, розмалювавши собі обличчя та пофарбувавши волосся і жонглюючи на вулицях. Яким кольором розмалював обличчя? Білим, звісно, щоб краще приховати цілковито білу шкіру, яку могли б помітити Регалові шпигуни.