— Ти не лялькар. Я знаю, хто ти. І знаю, хто насправді він.
У відчинені двері віяло холодом. Він заповзав під мої покривала, дошкуляючи тілу та збільшуючи біль. Я хотів, щоб двері зачинили.
— О, так. Ви з Кеттл знаєте нашу велику таємницю. Я Білий Пророк, а він Том-вівчар. Але сьогодні я зайнятий, пророкую лялькам, що завтра їх буде закінчено, а він спить. Уві сні лічить овець.
— Я не це мала на увазі. — Старлінг знизила голос, але я однаково почув. — Він Фітц Чівелрі, син Чівелрі Зреченця. А ти блазень.
— Колись я, може, і був блазнем. Тут, у Джампі, це загальновідомо. Та тепер я лялькар. Оскільки старого титулу я не вживаю, можеш узяти його собі, якщо захочеш. Що ж до Тома, думаю, що цими днями він виступає під титулом Ліжконосного.
— Я піду до королеви.
— Дуже мудро. Якщо хочеш стати її блазнею, то, звичайно, вона — саме та, до кого тобі слід звернутися. А тим часом я покажу тобі щось інше. Ні, відступи назад, прошу, щоб ти змогла побачити це повністю. Ось воно. — Я почув тріск, з яким двері було зачинено й засунуто. — Це зовнішня сторона моїх дверей, — радісно сповістив Блазень. — Я сам їх розмалював. Тобі подобається?
Я почув грюкання, наче хтось б’є у двері ногою, тоді ще раз і ще раз. Блазень, мугикаючи, повернувся до свого робочого столу. Взяв дерев’яну голову ляльки та пензлик. Глянув на мене.
— Спи собі далі. Найближчим часом вона Кеттрікен не побачить. Тепер королева мало з ким зустрічається. Коли ж проб’ється до неї, королева навряд чи повірить сказаному. І це найкраще, що ми спроможні зараз зробити. Тож спи, доки можеш. І збирай сили. Боюся, що невдовзі потребуватимеш їх.
Денне світло на білому снігу. Животом на снігу, між деревами, дивлячись униз, на галявину. Маленькі люди граються, ганяються одне за одним, підстрибують, перекидають одне одного, качаються по снігу. Не дуже відрізняються від щенят. Заздрість. Ми, зростаючи, не мали інших щенят, з якими могли б гратися. Це наче свербіння — бажання зійти вниз і приєднатися. «Вони злякаються», — перестерегли ми самі себе. Просто дивімося. Кричать так лунко, всюди повно їхніх голосів. Міркуємо, чи наша щенячка ростиме саме так? Коли бігають по снігу наввипередки, то позаду в них метляються заплетені косички.
— Фітце. Прокинься. Я мушу з тобою поговорити.
Щось у Блазневому тоні пробилося крізь туман і біль. Я розплющив очі, болісно примружився. У кімнаті було темно, але він поставив біля мого ліжка підсвічник. Сів поруч із ним, поважно дивлячись на мене. Я не міг відчитати виразу його обличчя, здавалося, що надія танцює в його очах і куточках уст, та водночас він здавався напруженим, наче приносив мені погану новину.
— Чуєш? Можеш мене вислухати? — наполягав він.
Я спромігся кивнути. Тоді озвався:
— Так. — Мій голос був таким хрипким, що я насилу його пізнавав. Замість зміцніти, аби цілителька зуміла витягти стрілу, я почував, що рана стає ще гіршою. Болісний обшир щодня збільшувався. Біль завжди маячив на краю моєї свідомості, не даючи змоги ясно мислити.
— Я обідав з Чейдом і Кеттрікен. Він приніс нам звістки. — Блазень схилив голову. Пильно спостерігаючи за моїм обличчям, сказав: — Чейд розповів, що в герцогстві Бак є дитя крові Провісників. Це лише маля, бастард. Але з тієї ж гілки Провісників, що й Веріті та Чівелрі. Він клянеться, що це так.
Я заплющив очі.
— Фітце. Фітце! Прокинься і вислухай мене. Він має намір умовити Кеттрікен узяти цю дитину. Сказати, що це її законне дитя від Веріті, що звістка про смерть при народженні була фальшивою, вигаданою, аби врятувати дитину від убивць. Або ж заявити, що вона бастард Веріті, але королева вирішила прийняти її за свою і проголосити спадкоємцем.
Я не міг ворухнутися. Не міг дихнути. Знав, що йдеться про мою дочку. Безпечно сховану, під опікою Барріча. І яку хочуть принести в жертву тронові. Відібрати в Моллі, віддати королеві. Мою маленьку дівчинку, навіть імені якої я не знав. Стане принцесою, а з часом і королевою. Я назавжди її втрачу.
— Фітце! — Блазень торкнувся мого плеча, ледь натиснув. Я знав, що він хоче потрусити мене. Розплющив очі.
Він прошив мене поглядом.
— Не хочеш нічого мені сказати? — спитав обережно.
— Можна трішечки води?
Доки Блазень ходив по воду, я трохи опанував себе. Він допоміг мені напитися. Коли ж забирав чашку, я вже вирішив, яке запитання прозвучить найпереконливіше.