— І що Кеттрікен сказала, почувши про бастарда Веріті? Навряд чи це дуже її втішило.
На Блазневому обличчі з’явилася невпевненість. Цього я й хотів.
— Дитина народилася під кінець жнив. Надто пізно, щоб Веріті зачав її до того, як вирушив у похід. Кеттрікен збагнула це швидше, ніж я. — Він говорив майже ніжно. — Батьком можеш бути лише ти. Коли Кеттрікен прямо спитала Чейда, той сказав те саме. — Схилив голову, наче щоб до мене придивитися. — Ти не знав?
Я поволі похитав головою. Що значить честь для такого, як я? Чи мені, байстрюкові та вбивці, претендувати на шляхетність духу? Я збрехав, виголосив слова, за які завжди себе зневажатиму.
— Я не міг зачати дитини, народженої під час жнив. Моллі вигнала мене зі свого ліжка за кілька місяців до того, як покинула Оленячий замок. — Я намагався, щоб мій голос звучав спокійно. — Якщо мати дитини — Моллі і якщо вона твердить, наче ця дитина моя, то бреше. — Постаравшись додати голосу щирості, додав: — Мені прикро, Блазню. Я не зачав для тебе спадкоємця Провісників і не збираюся це робити. — Без жодних зусиль із мого боку мій голос зламався, очі зайшли слізьми. — Дивно, — хитнув я головою на подушці. — Дивно, що це може завдати стільки болю. Що вона намагалася видати цю дитину за мою.
Я заплющив очі. Блазень лагідно відповів:
— Наскільки розумію, в неї немає жодних таких претензій. Вона, здається, нічого не знає про Чейдові плани.
— Мабуть, я мушу побачитися з ними обома. З Чейдом і Кеттрікен. Сказати їм, що я живий, розкрити їм правду. Та це вже коли зміцнію. А тепер, Блазню, я хотів би побути сам, — попрохав його. Не хотів бачити на обличчі в нього ні співчуття, ні здивування. Молився, аби він повірив моїй брехні, тим часом зневажаючи себе самого за те, що сказав про Моллі. Тож я заплющив очі, а він забрав свій світильник і пішов собі.
Я лежав у темряві, ненавидячи себе. «Так буде краще», — запевняв себе. Якщо я колись до неї повернуся, то зможу все пояснити. І все буде гаразд. А якщо ні, то в неї принаймні не відберуть дитини. Я раз у раз повторював собі, що вчинив мудро. Та не почувався мудрим. Почувався зрадником.
Я бачив сон, що був одночасно і живим, і неймовірним. Я лупав чорний камінь. Оце й увесь сон, але його монотонність була нескінченною. Я використовував свій кинджал замість долота, уламок каменя — замість молотка. Мої пальці були опухлі та покриті струпами, бо камінь зсовувався, і я вдаряв по власній долоні, а не по руків’ї кинджала. Та це мене не стримувало. Я лупав чорний камінь. І чекав, коли хтось прийде та допоможе мені.
Одного вечора я прокинувся й побачив, що біля мого ліжка сидить Кеттл. Вона здавалася навіть старшою, ніж я її запам’ятав. Туманне світло зимового дня, просочившись крізь пергаментове вікно, торкнулося її обличчя. Я якийсь час вивчав її, доки вона не помітила, що я не сплю. А помітивши, хитнула до мене головою.
— Я мала б здогадатися з усіх твоїх дивацтв. Ти пов’язаний із самим Білим Пророком. — Вона схилилася ближче до мене і прошепотіла: — Він не дозволив Старлінг побачити тебе. Сказав, що ти надто слабкий для такої жвавої гості. І що не хочеш, аби ще хтось знав, що ти тут. Але я передам їй звістку від тебе, добре?
Я заплющив очі.
Ясний ранок. Стук у двері. Я не міг ні спати, ні чувати, мене мучила пропасниця. Я пив чай з вербової кори, аж мені хлюпало в животі. У голові весь час калатало, я постійно або дрижав від холоду, або обливався потом. Стукіт пролунав знову, цього разу голосніше, і Кеттл прибрала чашку, якою терзала мене. Блазень сидів біля свого робочого стола. Відклав інструмент, але Кеттл гукнула: «Я вже йду!» та відчинила двері, перш ніж він устиг сказати: «Ні, дозвольте мені».
Старлінг ввірвалася досередини так різко, що Кеттл аж скрикнула від несподіванки. Менестрелька пройшла повз неї до кімнати, струснула сніг із шапки та плаща. Кинула Блазневі тріумфальний погляд. Він лише сердечно кивнув головою, наче саме її очікував. Не кажучи й слова, повернувся до свого вирізування. Яскраві іскри гніву в її очах розгорілися, проте я відчув, що вона водночас дуже чимось задоволена. З гучним грюканням зачинила за собою двері та влетіла до кімнати, мовби сама була північним вітром. Не стільки опустилася, скільки впала на підлогу, сіла поруч із моїм ліжком, схрестивши під собою ноги.
— Отож, Фітце. Я дуже рада нарешті знову тебе побачити. Кеттл казала, що тебе поранено. Я прийшла б до тебе раніше, але дехто зачинив двері просто мені під носом. Як ти сьогодні почуваєшся?
Я намагався зосередитися. Хотів би, щоб вона рухалася повільніше й говорила тихіше.