— Гаразд. Дуже добре. Ви з Баррічем, як завжди, маєте рацію. Я обіцяю, що ніколи більше не думатиму, просто слухатимусь. Що я маю зробити?
— Ні. — Коротко і ясно.
— Що ні?
Чейд повільно похитав головою.
— Сьогодні ввечері повністю з’ясувалося, що я не можу ні в чому на тебе покладатися. Не дістанеш від мене жодного доручення, не будеш більше втаємничений у мої плани. Ці дні минули. — Мені було тяжко усвідомити, що це його остаточне рішення. Він відвернувся від мене, глянув кудись далеко. Коли заговорив знову, був не моїм учителем, а Чейдом. — Я люблю тебе, хлопче. Не відбираю в тебе цієї любові. Але ти небезпечний. А те, що ми мусимо спробувати, досить небезпечне і без твоїх берсерківських нападів.
— І що ви пробуєте? — мимоволі спитав я.
Він повільно похитав головою, його очі зустрілися з моїми. Зберігаючи цю таємницю, Чейд розірвав те, що нас пов’язувало. Раптом я почувся покинутим напризволяще. Приголомшено дивився, як він бере свою торбу і плащ.
— Надворі вже темно, — зауважив я. — А дорога до Оленячого замку тяжка й далека, навіть удень. Зостанься принаймні на ніч, Чейде.
— Не можу. Ти лише колупатимеш цю сварку, як струп на рані, доки вона знову не закривавить. Уже сказано доволі тяжких слів. Найкраще мені піти просто зараз.
І він пішов.
Я сидів і дивився, як вогонь самотньо гасне. Я задалеко зайшов з ними обома, значно далі, ніж будь-коли збирався. Хотів, щоб наші дороги розійшлися; натомість отруїв кожен їхній спогад про мене. Це вже зроблено. Цього неможливо виправити. Я підвівся і почав збирати свої речі. Це зайняло дуже небагато часу. Я зав’язав їх у вузол, зроблений з мого зимового плаща. Замислився, що мною керує, — дитяча образа чи раптова рішучість. Подумав, чи є між ними різниця. Якийсь час сидів перед каміном, стискаючи вузол у руках. Я хотів, щоб Барріч повернувся. Хай би він побачив, що мені шкода, що я жалкував, відходячи. Я змусив себе ретельно це обміркувати. Тоді розв’язав свій вузол, простелив покривало перед каміном і ліг на нього. Відколи Барріч вирвав мене у смерті, він спав між мною і дверима. Може, йшлося про те, щоб мене втримати. У деякі ночі здавалося, що лише він стоїть між мною і темрявою. Зараз його там не було. Попри стіни хатини, я відчував, що самотньо кулюся на голому й дикому лику світу.
Ти завжди маєш мене.
Я знаю. А ти завжди маєш мене.
Хоч я й намагався, мені не вдалося виразити цими словами жодного справжнього почуття. Всі мої емоції вилилися, зараз я був порожній. І такий втомлений. А стільки ще слід зробити…
Сивий веде розмову із Серцем зграї. Мені послухати?
Ні. Їхня розмова належить їм.
Я їм заздрив: вони разом, а я сам. Але це мене й утішило. Може, Барріч умовить Чейда повернутися, почекати до ранку. Може, Чейд зуміє виссати дрібку тієї отрути, яку я вилив на Барріча. Я дивився у вогонь. Не мав про себе високої думки.
Буває вночі мертва година, найхолодніший, найчорніший час, коли світ забуває про вечір і ніщо не обіцяє ще світанку. Час, коли надто рано вставати, але й надто пізно, щоб був сенс лягати в ліжко. Саме тоді ввійшов Барріч. Я не спав, але не ворухнувся. Це його не обмануло.
— Чейд пішов, — тихо сказав він.
Я чув, як Барріч поправив перевернуте крісло. Сів на нього і почав знімати чоботи. Я не чув з його боку ні ворожості, ні неприязні. Наче мої гнівні слова ніколи не були сказані. Або наче гнів і біль змусили його задерев’яніти.
— Надто темно для дороги, — мовив я до вогню.
Я говорив обережно, боячись зламати закляття спокою.
— Я знаю. Але він мав із собою ліхтар. Сказав, що більше боїться залишитися, боїться, що відступить від свого рішення. Рішення відпустити тебе.
Те, чого я раніше прагнув, тепер здалося мені вигнанням. Мене охопив страх, підриваючи мою рішучість. Я різко підвівся, охоплений панікою. Зробив довгий тремтливий вдих.
— Баррічу. Те, що я казав раніше, це через гнів. Я просто…
— Поцілив у яблучко. — Звуки, які він видав, могли б здатися сміхом, якби не було в них стільки гіркоти.
— Тільки ті, що знаються найближче, вміють найсильніше одне одного вразити. Лишень тому, — твердив я.
— Ні. Все так і є. Мабуть, цьому псові потрібен хазяїн.