Інша ніч, інший час, раніше, пізніше, я не знав, мої дні не відрізнялися один від одного. Хтось зняв теплий компрес із мого чола, замінив його прохолоднішим.
— Вибач, Блазню, — сказав я.
— Тридцять два, — втомлено відповів голос. Тоді лагідніше додав: — Пий.
Прохолодні долоні підняли моє обличчя. Чашка плеснула мені в рот якоюсь рідиною. Я спробував пити. Чай із вербової кори. Я з огидою відвернувся. Блазень обтер мені губи, сів на підлогу біля мого ліжка. Невимушено сперся об нього. Підніс сувій до лампи й читав далі. Глибока ніч. Я заплющив очі та спробував знову поринути в сон. Але поринув лише в думки про справи, які зробив погано, довіру, якої не виправдав.
— Вибач, — сказав я.
— Тридцять три, — відповів Блазень, не підводячи голови.
— Тридцять три чого? — спитав я.
Він здивовано глянув на мене.
— О. Ти справді прокинувся і розмовляєш?
— Звичайно. Тридцять три чого?
— Тридцять три «вибач». До різних людей, але найчастіше до мене. Сімнадцять закликів до Барріча. Моллі ти кликав так часто, що я, боюся, вже й збився з ліку. І загалом шістдесят два: «Я йду, Веріті».
— Я, мабуть, довів тебе до божевілля. Вибач.
— Тридцять чотири. Ні. Ти просто мариш, радше монотонно. Припускаю, це лихоманка.
— Мабуть.
Блазень повернувся до свого читання.
— Мені так обридло лежати на животі, — ризикнув озватися я.
— Завжди маєш ще й спину, — підказав він. Може, навмисне, щоб побачити, як я скривився. Тоді: — Хочеш, допоможу тобі перевернутися на бік?
— Ні. Так болить ще більше.
— Скажи мені, коли передумаєш. — Його очі повернулися до сувою.
— Чейд більше не приходив, щоб зі мною побачитися, — зауважив я.
Блазень зітхнув і відклав сувій.
— Ніхто не приходив. Навідалася цілителька і всіх нас вилаяла за те, що ми тебе розтривожили. Дадуть тобі спокій, доки вона не витягне стріли. Це вже завтра. До того ж Чейдові й королеві треба багато чого обговорити. Відкриття, що ви з Веріті досі живі, все для них змінило.
— Іншим разом він і мене залучив би до такої розмови. — Я замовк, зрозумівши, що надто вже загруз у жалощах до себе самого. Але не зумів стриматися. — Мабуть, відчувають, що не можуть уже мені довіряти. Тепер усі мене ненавидять. За таємниці, які я приховував. За все те, в чому їх підвів.
— О, не всі тебе ненавидять, — лагідно дорікнув мені Блазень. — Насправді тільки я.
Я прошив його поглядом. Цинічна посмішка на його обличчі заспокоїла мене.
— Таємниці, — сказав він і зітхнув. — Якось я напишу великий філософський трактат про силу таємниць, коли їх збережено чи виявлено.
— Маєш іще бренді?
— Знову спрага? Випий ще чаю з вербової кори. — Зараз у його голосі була терпка чемність, пересолоджена медом. — Ти ж знаєш, що в мене його сила-силенна. Цілі відра. Все для тебе.
— Здається, гарячка в мене зменшилася, — обережно мовив я.
Він торкнувся долонею мого чола.
— Так і є. Наразі. Але не думаю, що цілителька хвалитиме нас, якщо ти знову нап’єшся.
— Цілительки тут нема, — мудро зауважив я.
Блазень зиркнув на мене, здійнявши бліду брову.
— Барріч пишався б тобою.
Але граціозно встав і підійшов до дубової шафки. Обережно обійшов Нічноокого, що лежав біля каміна і спав, просякаючи його теплом. Я перевів очі на залатане вікно, тоді знову на Блазня. Здогадувався, що вони обидва дійшли якогось порозуміння. Нічноокий спав так глибоко, що навіть не бачив снів. Живіт його теж був повний ущерть. Коли я подумки потягся до нього, його лапи здригнулися, тож я відступив. Блазень поставив на тацю пляшку і два келихи. Здавалося, робив це всупереч власній волі.
— Вибач.
— Ти вже казав мені. Тридцять п’ять разів.
— Однаково вибач. Я мав би тобі довіритися і розповісти про свою донечку. — Ніщо: ні лихоманка, ні стріла у спині — не завадили мені усміхнутися, коли я вимовив це слово. Донечка. Я намагався просто сказати правду. Мені на сором, це здавалося зовсім новим досвідом. — Знаєш, я ніколи її не бачив. Себто тільки Скіллом. А це не те саме. І я хочу, щоб вона була моєю. Моєю та Моллі. Не дитиною, що належить королівству, росте з тягарем відповідальності. А просто маленькою дівчинкою, яка зриває квіти, робить із матір’ю свічки, робить… — Я затнувся і закінчив: — Усе, що там дозволено робити звичайним дітям. Чейд поклав би цьому край. Тільки-но хтось вкаже на неї зі словами: «Ось можлива спадкоємиця Провісників» — і вона вже під загрозою. Доведеться її охороняти, вчити боятися, зважувати кожне слово, обмірковувати кожну дію. Навіщо їй це? Вона ж не справжня королівська спадкоємиця. Лише бастардове байстря. — Я заледве вимовив ці жорстокі слова й поклявся собі, що ніколи нікому не дозволю кинути їх їй в обличчя. — Чого наражати її на таку небезпеку? Інша річ, якби вона народилася в палаці та мала б сотню солдатів, які б її охороняли. Але вона має лише Моллі й Барріча.