— Барріч із ними? Якщо Чейд обрав Барріча, то це тому, що він думає, наче Барріч вартує сотні охоронців. Але куди краще тримає язик за зубами, — зауважив Блазень. Чи знав він, як мені стало боляче від його слів? Приніс келихи, бренді, налив обом. Мені вдалося самому підняти свій келих. — За дочку. Твою і Моллі, — проголосив він.
Ми випили. Бренді обпекло мені горло.
— Отож, — зумів я сказати. — Чейд знав усе від самого початку і послав Барріча, щоб той її охороняв. Вони довідалися про все раніше, ніж я.
Чому я відчував це так, наче вони щось у мене вкрали?
— Гадаю, що так, але я не певен. — Блазень зупинився, немов обмірковуючи, чи мудро це мені сказати. Тоді я побачив, що він відкинув сумніви. — Я складав мозаїку зі шматочків, лічив час. Думаю, що Пейшенс теж здогадувалася. Мабуть, тому вона й почала посилати Моллі до Барріча доглядати його, коли він був поранений. Він не потребував такого догляду і знав це так само, як Пейшенс. Та Барріч добре все чує, найбільше тому, що сам так мало говорить. Моллі потребувала когось, з ким могла б порозмовляти, можливо, когось, хто сам виростив бастарда. Того дня ми всі були в його кімнаті… ти послав мене, щоб глянути, чи зможе він щось зробити з моїм плечем? Того дня, коли ти замкнув перед Регалом покої Шрюда, щоб захистити його.
Якусь мить здавалося, що Блазень заблукав у цьому спогаді. Тоді отямився і продовжив:
— Коли я піднімався сходами до Барріча, на його горище, чув, як вони з Моллі сперечаються. Насправді, сперечалася Моллі, а Барріч мовчав, — це його найкращий спосіб сперечатися. Я й підслухав, — щиро зізнався він. — Але небагато почув. Вона наполягала, щоб він дав їй якесь особливе зілля. Він цього не зробив. Наприкінці пообіцяв їй, що нікому нічого не скаже, і ще радив їй добре все обдумати. І зробити те, чого вона хоче, а не те, що вважає найрозумнішим. Більше вони нічого не казали, тож я ввійшов. Вона перепросила і вийшла. Тоді з’явився ти і сказав, що вона тебе покинула.
Блазень замовк.
— Насправді, коли озирнутися назад, то я був так само тупоголовим, як і ти, раз не здогадався про все негайно.
— Дякую, — сухо видобув я.
— Нема за що. Хоча визнаю, що того дня ми мали аж надто багато клопотів.
— Я віддав би все, щоб змогти повернутися в часі та сказати їй, що наше дитя буде для мене найважливішим на світі. Важливішим, ніж король чи країна.
— Ах. То в той день ти покинув би Оленячий замок і подався за нею слідом, щоб її захищати. — Блазень глузливо зиркнув на мене.
За якийсь час я визнав:
— Я не зміг би цього зробити.
Ці слова застрягли у мене в горлянці, я ковтнув бренді, щоб змити їх.
— Знаю, що ти не міг. Бачиш, ніхто не уникне своєї долі. Принаймні доки ми не звільнимося від упряжі часу. І, — додав він тихіше, — жодна дитина не уникне майбутнього, писаного їй долею. Ні блазень, ні бастард. Ні бастардова донька.
По спині мені пройшли сироти. Попри всю мою невіру, я боявся.
— Ти хочеш сказати, що знаєш якусь частку її майбутнього?
Він зітхнув і кивнув. Тоді всміхнувся і похитав головою.
— Я все бачу по-своєму. Дещо знаю про спадкоємця Провісників. Якщо цей спадкоємець — вона, то, без сумніву, через кілька років я прочитаю древнє пророцтво і скажу: «Ах, так, от воно, провіщено, як це станеться». Насправді ніхто не розуміє пророцтва, доки воно не здійсниться. Це більше скидається на підкову. Коваль показує тобі шматок заліза, а ти кажеш, що він ніколи ні до чого не пасує. Але от він пройде крізь вогонь, його битимуть молотом, обпиляють — і він ідеально пасуватиме до копит твого коня, як ніколи не пасував би ні до чого іншого.
— Це звучить так, наче ти кажеш, що пророки насправді надають своїм віщуванням належної форми вже після факту.
Блазень трохи схилив голову.
— А добрий пророк, як добрий коваль, покаже тобі, що це пасує ідеально. — Він забрав порожній келих у мене з рук. — Знаєш, час тобі вже спати. Завтра цілителька витягне з тебе той наконечник стріли. Тобі знадобляться усі твої сили.