Чейд зітхнув.
— І все-таки. Ти міг мені сказати. Розумієш, як це для мене важливо: знати, що він живий.
— А ти розумієш, як це для мене важливо, — знати, що у Провісників є спадкоємець, — відбив його удар Блазень.
— Я сказав тобі все, тільки-но розповів королеві.
— Так, але відколи ти знаєш про її існування? Відколи вислав Барріча охороняти Моллі? Коли ти востаннє приїжджав сюди у відвідини, то знав, що Моллі виношує його дитину, але нічого не сказав.
Чейд різко вдихнув, тоді перестеріг його:
— Це імена, які я, коли б був тобою, не вимовляв би навіть тут. Я не назвав їх навіть королеві. Мусиш зрозуміти це, Блазню. Чим більше людей знає, тим більший ризик для дитини. Я ніколи не розповів би про її існування, якби не те, що дитя королеви померло, а ми вважали Веріті мертвим.
— Не тіш себе надією утримання таємниць. Менестрелька знає ім’я Моллі, а менестрелі нічого не тримають у таємниці. — В його голосі блиснула неприязнь до Старлінг. Тоді додав, уже прохолоднішим тоном: — То що ж ти насправді запланував, Чейде? Видати Фітцову доньку за дитя Веріті? Викрасти в Моллі дитину та віддати королеві, щоб та виростила її як власну?
Голос Блазня став смертельно тихим.
— Я… часи тяжкі, а потреба така велика… але… не викрасти її, ні. Барріч зрозумів би і, думаю, умовив би й дівчину, постарався, щоб вона зрозуміла. До того ж… Що вона може дати дитині? Свічкарка без гроша за душею, позбавлена свого ремесла… чи зможе вона подбати про неї? Дитя заслуговує на краще. А мати теж, справді, я зроблю все, що мені під силу, щоб забезпечити і її. Але маляти не можна залишати з нею. Сам подумай, Блазню. Коли хтось інший довідається, що дитина належить до династії Провісників, вона буде в безпеці або на троні, або як його спадкоємиця. Ця жінка послухається Барріча. Він зуміє пояснити їй усе.
— Я не певен, чи вдасться тобі переконати Барріча. Він уже віддав одну дитину на королівську службу. А вдруге може й не повірити, що це мудрий вибір.
— Інколи всі вибори погані, Блазню, а людина мусить вибирати.
Видно, тоді я щось тихо булькнув, бо вони обидва швидко підійшли до мене.
— Хлопче? — неспокійно спитав Чейд. — Хлопче, ти не спиш?
Я вирішив, що не сплю. Розплющив одне око. Ніч. Світло каміна, кілька свічок. Чейд, Блазень, пляшка бренді. І я. Моїй спині не покращало. Гарячка не зменшилася. Не встиг я й спробувати озватися, як Блазень приклав мені кухоль до рота. Остогидлий чай з вербової кори. Я відчував таку спрагу, що випив усе. Тоді він подав мені чашку м’ясного відвару, розкішно солоного.
— Дуже хочу пити, — зумів я сказати, впоравшись із ним. Мій рот став липким від спраги.
— Ти втратив багато крові, — зайве пояснив Чейд.
— Хочеш іще бульйону? — спитав Блазень.
Я насилу спромігся легенько кивнути. Блазень забрав чашку, підійшов до каміна. Чейд схилився і нагально прошепотів:
— Фітце. Скажи мені одне. Ти ненавидиш мене, хлопче?
Якусь мить я не знав справжньої відповіді. Та думка про ненависть до Чейда означала надто велику втрату для мене. Дуже небагатьох людей на світі обходила моя доля. Я не міг ненавидіти жодного з них. Тож легко хитнув головою.
— Але, — повільно сказав я, ледь промовляючи слова обкладеним ротом, — не забирай моєї дитини.
— Не бійся, — лагідно промовив він. Його стара рука відкинула волосся мені з обличчя. — Якщо Веріті живий, нам це не буде потрібно. Тим часом їй найбезпечніше там, де вона тепер. А якщо король Веріті повернеться та посяде трон, у них із Кеттрікен будуть власні діти.
— Обіцяєш? — благав я.
Він зазирнув мені в очі. Блазень приніс бульйон, а Чейд відступив, звільнивши йому місце. Ця чашка відвару була теплішою. Наче саме життя напливло з ним, повертаючись до мене. Випивши все, я міг говорити голосніше.
— Чейде, — сказав я.
Він підійшов було до каміна і втупився в нього. Коли я заговорив, обернувся до мене.
— Ти не пообіцяв, — нагадав я йому.
— Ні, — серйозно погодився він. — Не пообіцяв. Часи надто непевні на таку обіцянку.
Я довго просто дивився на нього. Тоді він злегка труснув головою, відвів погляд. Не міг глянути мені в очі. Але не збув мене брехнею. Тож усе залежало від мене.
— Можеш мати мене, — тихо сказав я. — Зроблю все, що в змозі, аби повернути Веріті, і все, що тільки зможу, аби посадити його на престол. Бери собі мою смерть, якщо це потрібно. Ба більше, бери собі моє життя, Чейде. Але не життя моєї дитини. Моєї донечки.
Він зазирнув мені в очі й неквапом кивнув.
Одужання було повільним і болісним. Мені здавалося, що я мав би насолоджуватися кожним днем у м’якому ліжку, кожним ковтком їжі, кожною хвилиною безпечного сну. Але цього не було. Відморожена шкіра на пальцях ніг і рук лущилася, чіплялася об усе, а нова шкіра була страшенно вразливою. Цілителька приходила щодня і мучила мене, тикаючи рану на спині. Наполягала, що та мусить бути відкритою, аби відбувалося дренування. Мене втомили смердючі перев’язки, які вона знімала, а ще більше втомлювало оте довбання — це щоб рана не надто швидко закрилася. Цілителька скидалася на ворону над присмертною твариною, та, коли я їй це сказав, вона тільки посміялася з мене.