За кілька днів я знову зміг рухатися, але мусив робити це вкрай обережно. Кожен крок, кожен жест вимагав попереднього обмірковування. Я навчився тримати лікті притиснутими до тіла, щоб зменшити напруження м’язів спини, навчився ходити так, наче мав на голові кошик яєць і мусив утримати його в рівновазі. Але й так швидко втомлювався, а хоч трохи довша прогулянка могла ввечері повернути пропасницю. Я щодня ходив до купальні й відмокав там у гарячій воді. Хоч моє тіло відчувало від цього полегшення, однак, перебуваючи в купальні, я ні на мить не міг забути, що це тут Регал хотів мене втопити, а там я бачив Барріча, поваленого на землю. Тоді в моїй голові знову починав лунати заклик: «Йди до мене, йди до мене», а мозок переповнювали думки й турботи про Веріті. Це не сприяло душевному спокоєві. Натомість я планував кожну деталь свого майбутнього походу. Подумки склав список спорядження, яке хотів попросити в Кеттрікен, і довго й тяжко міркував, чи брати мені верхівця. Врешті-решт вирішив, що ні. Для нього забракло б паші, а моя спроможність на бездумну жорстокість уже вичерпалася. Не візьму ні великого коня, ні коника, знаючи, що тварина там помре. Ще я знав, що невдовзі мені доведеться попросити дозволу на пошуки у книгозбірні, щоб, можливо, знайти там давнішу версію карти Веріті. Боявся потрапляти на очі Кеттрікен, а вона взагалі мене не викликала.
Щодня нагадував собі про все це, щодня відкладав на потім. Зрештою, я досі не міг перетнути Джампі, не зупиняючись перепочити. Та все ж сумлінно спонукав себе більше їсти й розвивати межі своїх сил. Блазень часто приєднувався до мене під час моїх оздоровчих прогулянок. Я знав, що він ненавидить холод, але тішився його тихим товариством, то й не радив йому залишатися у теплій хаті. Якось Блазень забрав мене до Сажки, а спокійна тварина вітала мене з такою радістю, що я повертався до неї щодня. Її живіт напучнявів од лошатка Рудді, вона мала ожеребитися навесні. Сажка здавалася досить здоровою, але мене тривожив її вік. Я чув неймовірну розраду від лагідної присутності старої кобили. Моя рана розвереджувалася через рухи руками, потрібними для догляду за нею, але я однаково чистив її та ще й Рудді. Молодий енергійний кінь потребував більше руху, ніж діставав. Я робив для нього все, що в моїх силах, і кожної такої хвилини нудьгував за Баррічем.
Вовк приходив і йшов, коли хотів. Приєднувався до мене й Блазня на наших прогулянках, а тоді в нас на хвості заходив до хати. Аж трохи тривожно було бачити, як швидко він пристосувався до хатнього життя. Блазень нарікав на подряпані кігтями двері та шерсть на килимках, але вони обидва доволі близько заприятелювали. На Блазневому робочому столі зі шматочків дерева почала складатися фігурка вовка. Нічноокому припали до смаку одні з коржиків із насінням, які Блазень теж любив понад усе. Коли той їв їх, вовк втуплювався в нього й ронив калюжі слини, доки Блазень не поступався і не ділився з ним. Я лаяв їх за це, пояснюючи, що солодощі можуть зашкодити вовчим зубам і хутру, та вони дружно пускали мої слова повз вуха. Мабуть, я трохи ревнував через те, як швидко Нічноокий почав довіряти Блазневі, аж доки одного дня він сам не спитав мене: «Чому б мені не довіряти тому, кому довіряєш ти?» Я не знав, як на це відповісти.
— А скажи, коли ти став лялькарем? — якось ліниво спитав я Блазня.
Я стояв тоді, спершись на стіл і дивлячись, як його пальці насаджують руки-ноги та торс паяцика-стрибунця на палицю основи. Вовк простягся під столом і спав глибоким сном. Блазень знизав плечима.
— Коли я сюди дістався, стало ясно, що двір короля Ейода — не місце для блазня. — Він легенько зітхнув. — Та й я насправді не хотів бути блазнем ні для кого, крім короля Шрюда. Тож роздивився, чи немає інших способів заробити собі на хліб. Одного вечора, п’яний як чіп, я спитав себе, що вмію найкраще. «Бути маріонеткою», — відповів собі. Доля сіпає мене за нитки, а тоді відкидає геть, і я лежу там собі, зібгавшись у клубок. Я вирішив, що не танцюватиму більше в чужих руках, а сам сіпатиму за нитки. І вже наступного дня спробував, чи годиться на щось моє рішення. Невдовзі виявилося, що мені це подобається. Прості іграшки з мого дитинства і ті, які я бачив у Баку, здаються гірським дітям напрочуд дивними. Я помітив, що матиму небагато контактів з дорослими, а це вельми мені відповідало. Тут діти дуже рано навчаються полювати, рибалити, ткати і збирати врожай, а все зароблене належить їм. Тож я вимінюю в них те, що мені потрібно. Я дізнався, що діти значно швидше приймають усе незвичайне. Бачиш, вони зізнаються у своїй цікавості, замість нехтувати об’єктом, який її викликає.